У Москві українські події сприймалися як класичний приклад повалення народом правителя-клептократа, яке могло повторитися в Росії. Режим в Україні був майже тотожнім режимові, створеному в Росії, з єдиною відмінністю: Україна, з її націоналістичним Заходом і проросійським Сходом, була більш плюралістичною. За таких обставин для російського керівництва було критично важливо дискредитувати українську революцію. Режим обрав традиційний спосіб відволікання уваги російського населення від зловживань його правителів — він розпочав війну.
22 лютого, на другий день після втечі Януковича з Києва, Росія почала планувати спецоперацію із захоплення Кримського півострова, переданого Україні в 1954 році Микитою Хрущовим. В інтерв’ю для документального фільму «Крим. Шлях на Батьківщину», знятого державним Першим телеканалом до річниці анексії, Путін сказав, що ухвалив це рішення о 7-й годині ранку після нічної екстреної наради із силовиками, присвяченої кризі в Україні. За його словами, він наказав колегам розпочати роботу «із повернення Криму до Росії»[274].
В ніч з 26 на 27 лютого 120 добре підготовлених і озброєних людей без розпізнавальних знаків захопили будівлю кримського парламенту в Сімферополі й підняли над нею російський прапор. Крім того, вони встановили контрольно-пропускні пункти на стратегічних пунктах. Вони не зустріли жодного опору, оскільки українське керівництво побоювалося, що збройний конфлікт може послужити приводом для окупації не лише Криму, а й усієї країни. У захопленому парламенті кримські депутати 27 лютого проголосували за розпуск уряду й призначення нового прем’єр-міністра — Сергія Аксьонова, ветерана кримського злочинного світу, відомого за прізвиськом «Гоблін».
28 лютого загони людей у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків розрізнення, захопили аеропорт у Сімферополі, заблокувавши кілька українських військових підрозділів, а також автошлях між Сімферополем і Севастополем. Їм допомагали цивільні волонтери з помаранчево-чорними георгіївськими стрічками — символом російської воєнної доблесті, взятим на озброєння проросійськими активістами в Криму. Російський військовий корабель заблокував Балаклавську бухту, де базувалася українська берегова охорона. 1 березня було захоплено ракетно-артилерійський підрозділ в Євпаторії, а у Феодосії ізольовано батальйон українських моряків. «Ввічливі зелені чоловічки», як стали називати цих військових без розпізнавальних знаків, почали займати стратегічні об’єкти скрізь[275]. Вони діяли невеличкими групами й з легким озброєнням, бо вочевидь були впевнені у відсутності військового опору. Захоплення Криму пройшло майже без зусиль. Інша річ була б, якби ці «чоловічки» наразилися на спротив із застосуванням важкої зброї. Але все відбулося без стрілянини та кровопролиття[276].
Тим часом новий кримський уряд оголосив про проведення 25 травня референдуму щодо розширення автономії Криму. Однак 6 березня було проголошено незалежність Криму, і дату референдуму перенесли з 25 травня на 30 березня, а потім на 16 березня. Голосуванню передувала пропагандистська кампанія по радіо і телебаченню, із закликами взяти участь у референдумі, було написано спеціальну пісню про референдум, а також засновано нову газету «Крим 24» з півмільйонним накладом[277].
Офіційні результати референдуму — 96,77% за те, щоб Крим став частиною Росії, за явки 83,1%[278]. Лідери кримськотатарської громади, яка відкидала союз із Росією, заявили, що реальна явка не могла бути вищою за 40%[279]. Після референдуму кримський парламент проголосив незалежність Криму від України й попросив приєднати півострів до Росії.
Росія виправдовувала своє вторгнення до Криму необхідністю захистити російськомовне населення від неонацистських екстремістів. На телебаченні демонстрували відео про те, як «екстремісти в Криму нападають на російських вояків». Пізніше з’ясувалося, що це відео було знято не в Криму, а в Києві під час вуличних боїв 20 лютого[280].
18 березня 2014 року Путін виступив у Кремлі з промовою, де виклав свою версію подій, яка мала стати основою російської пропаганди щодо України. «У серці, у свідомості людей, — сказав він, — Крим завжди був невід’ємною частиною Росії». Але історія була несправедливою. «На жаль, те, що здавалося неймовірним, стало реальністю. СРСР розпався... І коли Крим раптом опинився в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували». Путін заявив, що нові правителі України є нелегітимними, а колишні керівники «доїли країну, билися між собою за повноваження, активи та фінансові потоки, не дуже переймаючись долею простих людей». Але нові лідери «вдалися до терору, вбивств і погромів. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти». «Жителі Криму та Севастополя, — за словами Путіна, — звернулися до Росії з закликом захистити їхні права та життя... Звісно, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим і його жителів у біді, бо це було би просто зрадою з нашого боку»[281].
274
Shaw A. «Vladimir Putin boasts of planning Ukraine invasion as he vowed to bring Crimea back to Russia», mirror.co.uk, March 9, 2015.
275
Voronov V. «Crimea and the Kremlin: From Plan “A” to Plan “B”», Russian Studies Centre, The Henry Jackson Society, in cooperation with the Russian Service Radio Liberty, March 23, 2015.
279
«Voter turnout at pseudo-referendum in Crimea was maximum 30–40 percent — Mejlis», Ukrinform.ua, March 17, 2014.