Спочатку заколот на Донбасі здавався хаотичним і неорганізованим, але це було оманливе враження. На чолі різних ударних груп стояли вправні професіонали, залучені з колишньої української міліції або з російського військового резерву. Міста, що піддавалися атакам, обиралися не навмання — це були транспортні вузли, важливі як для залізничного, так і для автомобільного сполучення. Утримуючи, наприклад, Слов’янський вузол, бойовики змогли відрізати від постачання українську армію та північний схід Донецької області. У Краматорську був аеропорт із посадковою смугою, здатною приймати російські військово-транспортні літаки всіх типів. Контроль над Краматорськом дозволив перекидати війська в серце Донбасу повітрям[291].
Слов’янськ швидко став центром заколоту. На початку червня кількість бойовиків, що приховувалися в місті, сягала тисячі чоловік, 90% яких були місцевими. У відповідь на атаки українських військ самопроголошений мер Слов’янська, сепаратист В’ячеслав Пономарьов, заявив: «Ми зробимо з цього міста другий Сталінград»[292].
Тим часом лави повстанців по всьому Донбасу стрімко зростали. Українська міліція в Луганській і Донецькій областях, включно з колишніми бійцями розформованого «Беркута», масово переходила на бік сепаратистів. Наприкінці травня серед бойовиків Донецька було 28 тисяч місцевих волонтерів, і серед яких багато злочинців і безробітних[293].
До цих сепаратистів невдовзі приєдналися добровольці з Росії. Контрольовані державою російські ЗМІ зображували події у Східній Україні як кампанію захисту етнічних росіян від переслідувань українських нацистів, і потік брехливої інформації на російському телебаченні не вщухав. Відсторонення Януковича від влади подавалося не як повстання проти правителя-клептократа, а як переворот, здійснений українськими фашистами, схибленими на придушенні російськомовного населення. Серед таких брехливих репортажів, спрямованих на роздмухування націоналістичної істерії, була історія про трирічного хлопчика, нібито замордованого й розіп’ятого українськими вояками в Слов’янську; повідомлення про штучний підйом рівня річок Лопань і Харків, аби субмарини НАТО могли досягти Донецька; про скасування відзначення Дня Перемоги в Києві 9 травня й заміну його гей-парадом; про те, що українці припинили продавати хліб російськомовним громадянам, і про те, що український президент Петро Порошенко збирається зробити день народження Гітлера державним святом[294].
Таке висвітлення подій допомагало надихнути на добровільну участь у боротьбі тисячі російських ветеранів. Заклики приєднуватися до «Народного ополчення Донбасу» публікувалися в Інтернеті разом із українськими телефонними номерами для зв’язку. В Москві було відкрито призовний пункт. В оголошеннях, що з’являлися в соцмережах і на різних сайтах на підтримку ДНР і ЛНР, бажаючим стати добровольцями радили звертатися до московського офісу електронною поштою чи скайпом. В одній із об’яв говорилося: «Канал відкритий — армія полковника Стрєлкова в Слов’янську та народ Новоросії чекають на вашу допомогу, брати!»[295].
Призовні пункти було відкрито також у Воронежі та Брянську. Добровольців спрямовували до міста Шахти Ростовської області, поблизу українського кордону, де їх зустрічали та розквартировували. Після перевірки військових навичок добровольцям надавали проводирів, які переправляли їх через кордон безпечними коридорами[296].
Атмосферу на такій шахтинській базі описав Микола Мокроусов, один із авторів інтернет-видання «Знак»: «Майже всі, з ким я зустрічався в Шахтах і дорогою до Донецька, справляли приємне враження своєюї щирістю й самовідданістю — ці якості, що ми, жителі великих і малих міст, чомусь втратили. Показово, що біля перевалочної квартири в місті Шахти накопичився цілий автопарк із найрізноманітніших регіонів Росії. Були там машини з Курської області, з Москви, звісно, з Ростова, і навіть новенький джип із Ханти-Мансійського автономного округу. Весь цей транспорт стояв біля ґанку гуртожитку й використовувався для потреб добровольців»[297].
292
Harding L. «Uneasy standoff in Ukraine’s pro-Russian stronghold of Slavyansk», The Guardian, April 24, 2014.
293
Kim L. «Should Putin fear the man who “pulled the trigger of war” in Ukraine?», Reuters.com, November 25, 2014.
295
Вагнер А., Королев А. «Двуликая помощь. “Армия SOS” и “военкомат ДНР” — Радио Свобода выяснило, кто и как помогает воюющим сторонам на востоке Украины», Svoboda.org, 30 июля 2014.