Где лежит пуста голова,
Там Василя схоронили.
Виявляється, мудра була та чужа голова-провісниця на Сорочинській горі, послухатися б її - і горя б не знав Васька Буслаєв. Якби скочив упоперек каменя, а не вздовж каменя. Але хіба скочиш навіть за мудрою порадою впоперек каменя, коли тобі на роду написано скакати уздовж каменя? А якби навіть — чому б не припустити?! — скочив таки впоперек, то б уже був не Васька Буслаєв. А хто? Можливо, той вимріяний академіком Д. С. Лихачовим герой не так учорашнього й нинішнього дня, як завтрашнього. Який би таки послухав голову-провісницю з Сорочинської гори, в даному разі — самого академіка, котрий у статті резюмує і радить: «Нам, русским, необходимо наконец обрести право и силу самим отвечать за свое настоящее, самим решать свою политику — и в области культуры, и в области экономики, и в области государственного права, — опираясь на реальные факты, на реальные традиции, а не на различного рода предрассудки, связанные с русской историей, на мифы о всемирно-исторической «миссии» русского народа и на его якобы обреченность в силу мифических представлений о каком-то особенно тяжелом наследстве рабства, которого не было, крепостного права, которое было у многих, на якобы отсутствие демократических традиций, которые на самом деле у нас были, на якобы отсутствие деловых качеств, которых было сверхдостаточно (одно освоение Сибири чего стоит) и т. д., и т. п. У нас была история не хуже и не лучше, чем у других народов». I т. д., і т. п.
Вище я вже говорив, які то «реальні факти» і «реальні традиції» в російській історії - і не дай Воже й далі «опиратись» на них.
«Одно освоение Сибири чего стоит!» — захоплюється академік Д. С. Лихачов. І справді, дуже багато варте — всім там вирізаним і колонізованим народам, але, здається, академік не розуміє цього, а розуміє по-своєму.
Одна з гарантій, одна з панацей, що Васька Буслаєв начебто скочить не вздовж, а впоперек каменя: «Тысячелетние культурные традиции ко многому обязывают». Бачте, вже навіть не традиції одного тисячоліття, а — тисячолітні, є начебто запорукою і панацеєю. Самого народу ще не було, а традиції вже тисячолітні в нього були: чи й не вони здобувалися методом «освоєння Сибіру»? «Освоєнням»!
Ота мертва голова-провісниця з Сорочинської гори знала, що говорила, не було в її віщуваннях оцієї академічної амбітності патріота, який заявляє: «Я не проповедую национализм».
І все ж згоджуєшся з однією незаперечною істиною. З тією істиною, яка всім іншим народам відома з давніх-давен, але її не можна було довести ні Васьці Буслаєву, ні Єрмаку, ні Разіну, ні Леніну, яким на роду було написано скакати не впоперек, а вздовж каменя: «Никакой особой миссии у России нет и не было!»
А тим часом... Васька Буслаєв скаче! Скакав і скаче. Скажімо, в Таджикистані. Уздовж каменя. Бо вимагають «інтереси Росії», а інтереси Росії» завжди розумілися однаково — зовсім не так, як їх радила розуміти мудра голова на Сорочинській горі. Навіть геній російської літератури О. Пушкін «інтереси Росії» розумів приблизно так, як їх розуміють тепер генерал Грачов чи нардеп Жириновский, інакше б не написав «Клеветникам России» — дуже актуальний і сьогодні вірш, під яким, здається, підписалася б новообрана Державна дума чи не в повному складі.
І Васька Буслаєв підписався б.
Якби тоді скочив не вздовж, а впоперек.
І у зв'язку з усім цим як відчуття фатальної приреченості (хоча автор так не задумував) може сприйматися заголовок статті академіка Д. С. Лихачова: «Нельзя уйти от самих себя...»
І три крапки — як три камені на шиї...
1994
БЕЗОДНЯ, АБО Ж ІВАН ГРОЗНИЙ:
«ВСЕ ВОРЫ»
І. «Русские мои все воры». Це зізнання належить російському цареві Іванові IV Васильовичу, добре знаному в історії як Грозний, себто - Лютий, котрий, за легендою, був водночас потомком Дмитра Донського і Мамая. А свідчення про це щире царське зізнання належить англійському дипломатові Дж. Флетчеру, якому московський деспот передав золото, аби з дорогоцінного металу англійський ювелір виготовив посуд для його царських потреб. При цій нагоді й було сказано: «Русские мои все воры».
Відомо, що хворобливо-імпульсивний цар був дуже непослідовний у своїх симпатіях і антипатіях до бояр та дворян, до опричників-поплічників, до своєї рідні в будь-якому коліні. («А жаловати есмя своих холопей вольны, а и казнити вольны же». Англійський дипломат Джером Горсей: «...он сам хвастал тем, что растлил тысячу дев, и тем, что тысячи его детей были лишены им жизни», і т. д.). Але щоб отак — про весь народ?! І, поміркувавши, таки хочеться звинуватити самодержця в маніакальній підозріливості геть до всього народу, якому з царської милості відмовлено в презумпції невинуватості — і, ясна річ, не лише в ті часи, а й у часи, що передували кривавому теророві Івана IV, як і в часи пізніші, що настали, по його, можливо, насильницькій смерті.