Взаємини українського і російського народів письменник розглядає в контексті протиставлення двох типів цивілізацій — осілого, землеробського, з одного боку, і кочового, загарбницького, з другого. У цьому зіткненні народ-кочівник, якого веде невситиме прагнення територіальної експансії, захоплення все нових і нових земель, якого не зупиняє жоден досягнутий рубіж, неминуче перемагає землероба. Поширившись на величезному просторі, не закорінений в питомий ґрунт, призвичаєний до грабіжництва, існування коштом чужої праці, народ-завойовник руйнує усталений, органічно вписаний в довкілля господарчий лад поневолених народів, їх звичаї, культуру, ідентичність.
Осмислення історії українсько-російських стосунків як конфлікту носіїв різних цивілізаційних начал - осілого й кочового - має досить тривалу традицію в українській історичній, культурологічній та художній літературі. Якщо обмежитись лише художньо-філософськими інтерпретаціями цієї теми, то до попередників Гуцала слід віднести Лесю Українку, яка в кількох драматичних поемах дала унікальний за глибиною художній аналіз теми національного поневолення з виразною проекцією на характер українсько-російських відносин, Тодося Осьмачку з його «Старшим боярином», де в такому ж контексті змальовано руйнацію традиційної селянської культури під час столипінської реформи, Євгена Маланюка, в поезії та есеїстиці якого мотив деформації колективної народної психіки під тиском чужинецької експансії належить до провідних.
Слід сказати, що автор «Ментальності орди» не відриває останню комуністичну стадію історичного розвитку Російської імперії від попередньої самодержавної, а вважає комуністичну Росію її закономірним продовженням. Як підкреслює Гуцало, звичка до насильства як способу буття і в своєму середовищі, і в середовищі підкорених народів, терор знизу і терор згори як форма державності і побутування народонаселення в імперії підготували сприятливий ґрунт для засвоєння ідей Маркса-Леніна та їх більшовицького втілення. Соціалістична ідея була сприйнята в російській колективній свідомості, звиклій до постійного поневолення і пограбування інших народів, як можливість реалізувати соціальну справедливість шляхом розбійницького «перерозподілу» власності. Це й забезпечило перемогу жовтневого перевороту, коли Ульянов-Ленін, зазначає письменник, «ці звичаї й ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, покликавши і призначивши на ролі рушіїв російської історії і захисників Російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду стероризувавши історію «народів Росії».
Таким чином, Гуцало осмислює історичний розвиток Російської імперії як азійської деспотії, народ якої позбавлено і уявлень, і прагнень до побудови правової держави західного зразка. Більше того, поневоливши Україну і запровадивши тут свої порядки, свій «здирницький чиновницько-держимордний лад», імперія перервала перспективу демократичного розвитку України, яка була закладена в її історичних традиціях ще від елементів народовладдя в Київській Русі, перенесених у Новгород, що був у найжорстокіший спосіб знищений Іваном Грозним.
Можна, звичайно, закинути Гуцалові занадто прямолінійну категоричність, ба навіть упередженість, яку визнавав він сам, в оцінці неспроможності росіян до сприйняття ідеї верховенства права («правового сприйняття буття російська ментальність не допускала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто категоричний? Хотілося б помилитись»).
Було б дуже добре, якби Гуцало помилився. Було б дуже добре і для України, і для інших країн пострадянського простору, якби в Росії почались нарешті реальні процеси демократизації й лібералізації суспільства. А проте політичний розвиток Росії іде в іншому напрямі - напрямі посилення неоімперських амбіцій її провідників, наступу на права людини й свободу слова, посилення авторитарного стилю управління державою.