Выбрать главу

Взаємини українського і російського народів письменник розгля­дає в контексті протиставлення двох типів цивілізацій — осілого, землеробського, з одного боку, і кочового, загарбницького, з другого. У цьому зіткненні народ-кочівник, якого веде невситиме прагнення територіальної експансії, захоплення все нових і нових земель, яко­го не зупиняє жоден досягнутий рубіж, неминуче перемагає земле­роба. Поширившись на величезному просторі, не закорінений в пи­томий ґрунт, призвичаєний до грабіжництва, існування коштом чужої праці, народ-завойовник руйнує усталений, органічно вписа­ний в довкілля господарчий лад поневолених народів, їх звичаї, культуру, ідентичність.

Осмислення історії українсько-російських стосунків як конф­лікту носіїв різних цивілізаційних начал - осілого й кочового - має досить тривалу традицію в українській історичній, культурологіч­ній та художній літературі. Якщо обмежитись лише художньо-фі­лософськими інтерпретаціями цієї теми, то до попередників Гуца­ла слід віднести Лесю Українку, яка в кількох драматичних поемах дала унікальний за глибиною художній аналіз теми національного поневолення з виразною проекцією на характер українсько-росій­ських відносин, Тодося Осьмачку з його «Старшим боярином», де в такому ж контексті змальовано руйнацію традиційної селянської культури під час столипінської реформи, Євгена Маланюка, в поезії та есеїстиці якого мотив деформації колективної народної психіки під тиском чужинецької експансії належить до провідних.

Слід сказати, що автор «Ментальності орди» не відриває ос­танню комуністичну стадію історичного розвитку Російської ім­перії від попередньої самодержавної, а вважає комуністичну Росію її закономірним продовженням. Як підкреслює Гуцало, звичка до на­сильства як способу буття і в своєму середовищі, і в середовищі підкорених народів, терор знизу і терор згори як форма держав­ності і побутування народонаселення в імперії підготували спри­ятливий ґрунт для засвоєння ідей Маркса-Леніна та їх більшовиць­кого втілення. Соціалістична ідея була сприйнята в російській колективній свідомості, звиклій до постійного поневолення і по­грабування інших народів, як можливість реалізувати соціальну справедливість шляхом розбійницького «перерозподілу» власності. Це й забезпечило перемогу жовтневого перевороту, коли Ульянов-Ленін, зазначає письменник, «ці звичаї й ці норми ввів до державної ідеології, до кривавої соціальної філософії, покликавши і призначив­ши на ролі рушіїв російської історії і захисників Російської імперії кримінальних злочинців та авантюристів, таким чином до абсурду криміналізувавши як історію Росії, так і до абсурду стероризувавши історію «народів Росії».

Таким чином, Гуцало осмислює історичний розвиток Російської імперії як азійської деспотії, народ якої позбавлено і уявлень, і праг­нень до побудови правової держави західного зразка. Більше того, поневоливши Україну і запровадивши тут свої порядки, свій «здирни­цький чиновницько-держимордний лад», імперія перервала перспекти­ву демократичного розвитку України, яка була закладена в її істо­ричних традиціях ще від елементів народовладдя в Київській Русі, перенесених у Новгород, що був у найжорстокіший спосіб знище­ний Іваном Грозним.

Можна, звичайно, закинути Гуцалові занадто прямолінійну кате­горичність, ба навіть упередженість, яку визнавав він сам, в оцінці неспроможності росіян до сприйняття ідеї верховенства права («правового сприйняття буття російська ментальність не допус­кала, не допускає і не допустить. Чи я помиляюсь, надто катего­ричний? Хотілося б помилитись»).

Було б дуже добре, якби Гуцало помилився. Було б дуже добре і для України, і для інших країн пострадянського простору, якби в Росії почались нарешті реальні процеси демократизації й лібералі­зації суспільства. А проте політичний розвиток Росії іде в іншому напрямі - напрямі посилення неоімперських амбіцій її провідників, наступу на права людини й свободу слова, посилення авторитар­ного стилю управління державою.