За ті кілька років, що минули з часу публікації «Ментальності орди», жодна із загроз з боку Росії, які й спонукали письменника до публіцистичного висвітлення історії російських завоювань, не зникла. Не припинено розв'язану Росією ганебну чеченську війну, яку праця Гуцала вводить в історичний контекст загарбницьких воєн імперії на Кавказі. «Чи сама собою не напрошується аналогія з сьогоднішньою Чечнею? — Запитував письменник у статті «Знак Чечні». — Коли весь народ, який вперто бореться за свою незалежність, чомусь Кремлем уперто називається банд формуваннями». Ба більше, нещодавно «під знаком Чечні» в Росії здійснено зловісну «зачистку» журналістки Анни Політковської, яка правдиво коментувала чеченські події.
Закостенілі традиції цивілізації грабіжництва з неймовірно роздутим бюрократичним апаратом, що працює не на суспільство, а на самозбереження й самовідтворення, корупція і хабарництво в чиновницьких кабінетах, продажність суддів — весь цей букет хронічних хвороб імперії, про які йдеться в «Ментальності орди», досі тримає в своїх цупких лабетах Україну. Тримає міцно, бо навіть демократичні здобутки такого масштабного народного зрушення, як Помаранчева революція, коли, здавалося, почався відлік нового часу — формування громадянського суспільства і рух до побудови національної правової держави, — знову загальмовано і знову поставлено під загрозу внаслідок розбрату й безвідповідальності в помаранчевому керівництві, яке народ привів до влади і яке цю владу віддало партії одного найбільш зрусифікованого регіону.
Ніщо не засвідчує так виразно постколоніальні деформації розвитку України і загрози нашому державному суверенітету з боку Москви, як нинішній союз у Верховній Раді Партії регіонів з комуністами і соціалістами. Протиприродне для будь-якої європейської країни об'єднання ідеологічних опонентів у нашому парламенті уможливила спільність промосковської орієнтації зазначених партій. Це підтверджує солідарність регіоналів, комуністів і соціалістів щодо всіх тих проектів, як-то: федералізація країни, надання російській мові статусу державної, відмова від вступу до НАТО, що, в разі їх реалізації, знищать державну незалежність України і повернуть її в лоно імперії. Знову бачимо при владі типово колоніальну еліту, яка, нагадує Гуцало, в завойованих Росією краях завжди добиралась із гіршої за своїми моральними якостями частини місцевого населення. Досі не зійшли з політичної арени лідери компартії і соцпартії П. Симоненко та О. Мороз, яких письменник називає «комуністичними шоуменами», провідниками інтернаціональної, а насправді імперської ідеології, що «тримається силою колоніального ярма». І в нинішній Верховній Раді присутні ідеологічні соратники 152 нардепів другого скликання, які в депутатському запиті вимагали від Кучми виконання його передвиборної обіцянки надати російській мові статус державної і про яких Гуцало писав: «підносять цей смертельний меч на українську мову, і на суверенність України, і на нас із вами».
Отже, час показав, що велика тривога письменника за долю батьківщини, здобута державність якої лишається хисткою і непевною, була не марною. Моральне й духовне спустошення, спричинене імперською асиміляцією питомого мовно-культурного довкілля, яскраво виявилось і в сприйнятті «Ментальності орди» в певних інтелектуальних колах. Різко негативні відгуки на книжку з'явилися не тільки в газеті соціалістичної партії «Товарищ», в чому не було жодних несподіванок, а й у виданнях, які позиціонують себе як ліберально-демократичні. У новоствореній в 1996 році газеті «День» було опубліковано кілька негативних рецензій на книжку Гуцала. Автор однієї з них, історик Олексій Толочко, у статті під назвою «Ментальність Ясиру» звинуватив письменника в русофобії і в спробі ірраціонального проектування на сусідній народ власного етнічного досвіду гріхів і пророцтв. «Минуло 5 років, відколи ми перестали жити в російському контексті, — писав О. Толочко, — війна закінчилася, армію здемобілізовано. І коли хтось не встиг вчасно на фронт, не навоювався і не насидівся в окопах, а тому вирушає партизанити в ліси, це не значить, що ми маємо рушити за ним»[2]
Ліберальна толерантність у міжнаціональних стосунках, яку начебто обстоює О. Толочко в дискусії з письменником, що дозволив собі некоректність у ставленні до сусідів, була б доречною, якби постсовєтські взаємини України з Росією досягли західних стандартів міжнародного співробітництва. Натоміть ставлення російського політикуму до українського суверенітету значно ближче до комінтернівської схеми «дружби народів», дотепно висміяної Дж. Орвеллом у «Скотофермі» в образі Кішки з «Комітету перевиховання диких тварин», яка читала горобцям лекції про «братерство тварин», вмовляючи їх сісти їй на лапку.