IV. Американський письменник Георг Кеннан 1885 року побував у Росії, об'їздив Сибір, поставивши собі за мету познайомитися з системою тюрем та з життям каторжників і політичних засланців. У Санкт-Петербурзі й Москві завбачливий американець застрахувався рекомендаційними листами до всіляких сибірських сановників-чиновників, зокрема й особливо важливим листом від міністра внутрішніх справ, інакше б йому не бачити реалізації задуманої справи як власних вух. («Якщо нас арештували ще по сю сторону уральського хребта, й то лише тому, що ми обдивилися зовні тюрму, то що чекало нас при серйозному виконанні нашого плану!»). Коли знайомишся з написаною ним після вкрай важкої подорожі книгою «Сибір!», то насамперед згадується «Архіпелаг ГУЛ АГ» О. Солженіцина, ці дві книги однаково вражаючі, і вже потім народжується — підтверджується! — логічний висновок про те, що гулагівська система не є якоюсь ленінсько-сталінською макабричною фантазією комуністичного режиму, а начебто й цілком традиційна для російської держави, незважаючи на позірну полярність ідеологій, бо причина тут зовсім в іншому... Але — не про це!
А про те, що літня природа Сибіру викликає неймовірне захоплення в американця, який по світі і наїздився, і набачився всього. Він малює одну за одною картини мало не земного раю, бо такі прекрасні пейзажі постають перед його очима, і, здавалося б, зовсім не будучи ліриком за натурою, він буквально фонтанує вибухами рожевих почуттів. Це - з одного боку. А з другого боку - ні, навіть не тюрми, остроги, замки, а просто поселення на чудовому лоні природи. Поселення за поселенням — на всьому неоглядному просторі, вкрай одноманітні, понурі, що різко контрастують зі світом природи і пробуджують тоскно-похмурий настрій безвиході й приреченості. Інша особливість Західного Сибіру — бідність і запустіння поселень, що перебуває у прямій протилежності до обробітку і родючості ґрунту... загалом кожне селянське житло являє собою блокгауз найпримітивнішого вигляду, і багато з них старі, захирлявіли й занепали. Широка вулиця — без тротуарів і являє собою переважно море бруду. В усьому селі не видно жодного деревця чи кущика. Щетинисті, брудні свині валяються в багні чи розгулюють, шукаючи собі корму; все село справляє гнітюче враження безпорадності, злиднів і бруду... Суспільність і підприємливість — якості тут невідомі. Поки є хоч найменша можливість переносити яку-небудь незручність, нікому й на думку не спаде позбутися зла... «Вигляд усіх цих сіл був украй одноманітний і печальний: ветхі ізби, вкриті морем бруду вулиці, без тротуарів і водостоків, без деревця й кущика, все брудно, сіро, непривітно...» «Кладовища східносибірських сіл були достойніші уваги, ніж вони самі». Чи ще потрібні картини-діагнози, картини-присуди з книги «Сибір!»? Вони однотипні, й, звичайно, американець бачить те, що є, і мимоволі побачене виростає до узагальнення, хоч він начебто й не прагне узагальнення.
V. Як відомо, царський уряд своїх політичних опонентів, неблагонадійних усякого спектру (дисидентів!..) засилав до Сибіру. Скажімо, до Якутії, в краї суворі й нецивілізовані, до «дикого» народу. Так, «диким» народом вважав якутів не тільки уряд, а й численні засланці, котрі б, здавалося, повинні мати серце до якутів, також гнаних і переслідуваних, а якути повинні б мати серце до них. Але нема цього взаємного розуміння, ворожнеча.
У книзі М. Кротова «Якутская ссылка 70-80-х годов» (історичний нарис за невиданими архівними матеріалами, 1925 рік) надибуємо свідчення самих засланців. Приналежний до соціал-революційної партії Світич В. С.. засуджений на вісім років каторжних робіт, після Новобілгородської каторжної тюрми опиняється на поселенні поміж якутів — і згодом пише таке. Потрапляючи в якутський улус, «ми наражаємося зразу на ворожий настрій до нас якутів, які не бажають відводити нам належний за законом земельний наділ». «Таким чином уже саме прибуття в улус державного засланця зразу ж створює йому умови, за яких він повинен бути пильний з довколишнім населенням, готовим завдати йому всякої шкоди». «Завдяки нерозвинутості й напівдикості населення, шкода, яку завдає населення, може виражатися не тільки в замахах на майно засланця, у вигляді потрави хліба, сіна, крадіжці речей і худоби, айв особистому нападі на нього». Студента, сина священика Сирякова О. І., засуджено до шести років каторжних робіт — він поширював серед народу книжки «Сказка о четырех братьях», «Емелька Пугачев» і листок «Чтой-то, братцы». Писав про якутів так: «...Відчування себе у повній владі вороже настроєних напівдикунів, нічим не гарантовано ні безпеку твоєї особи, ні майна, родова влада своїх покриває».