Страх як цікаво читається і вписується забутий літератор М. Шелгунов у контекст нашого дня. Хіба ж не солодкозвучна сирена російського шовінізму, який і не вважає себе шовінізмом, бо йому не дано таке самоусвідомлення? О, ця пісня пісень «невмираючого інстинкту», виявляється, самозбереження, коли про такий самий «невмираючий інстинкт» самозбереження завойованих та окупованих не думається, й смішно уявити, щоб думалося, бо ж не дано. Національна гордість — де від неї подінешся, але ж спробуйте осягнути пафос цієї національної гордості у М. Шелгунова: в цій ширині, в цьому просторі, в цій можливості вибору собі місця (!) є, мабуть, що-небудь дуже привабливе, бо наша національна гордість ґрунтується в основному на тому, що ми дуже великі. Але, зрозуміло, тут не у величині справа, а в несвідомому (а, можливо, свідомому) сподіванні того майбутнього, яке створить нам наша просторовість, коли мине епоха «збирання земель».
Хочеться запитати в М. Шелгунова: сьогодні ця епоха «збирання земель» минула чи не минула? Чи для Росії епоха «збирання земель» — вічний стан, і хоч скільки збирай, годуючи свою національну гордість, а все мало й мало, бо національна гордість хоче ще й ще. Ось яка вона загадкова національна гордість!..
Для якої чомусь у природі не існує чужої національної гордості, котру неодмінно слід розтоптати...
Манять чужі простори, бо рідна земля - це мачуха. То що - міняють матір? Але й загарбана чужа земля неминуче для них стає мачухою. То що — не тільки своя земля винувата, а й чужа земля винувата?.. Історія — мачуха, отож треба творити нову справжню історію, історію-матір. Створили. То що — сьогоднішня історія вже нарешті знайдена матір? Коли дивишся на цю сьогоднішню історію, самими ж створену, то вона ще більше видається мачухою. То хто чи що нарешті винуваті?!
М. Шелгунов пише, що ця жадоба чужої землі — буквально в кожному, й ніяка чужа земля не чужа, просто великорос ще не рушив тяжким походом до неї, ще не дійшов, а рушив і дійшов - то й підтвердив, що таки його. Забутий нині літератор намагається усвідомити й свою причетність до творення міфу, причетність «вверху стоящих, как город на горе». Вони ж бо теж вірять у кисільні береги і манять уяву народу казочками про білу Аралію. Такою казочкою про «білу Арапію», де обіцяли народу влаштувати Ельдорадо, тривалий час був славетний Амур. «На Амур, на Амур! - пролунав клич. - На Амурі щастя». І поплуганився на Амур сільський люд, попер російський мужик. Але й Амур не догодив - ґрунт промерзлий, клімат суворий, різкі перепади температури, а кращі землі вже зайнято. Знову знайшли не землю- матір, а землю-мачуху, відтак й історію-мачуху. Як не щастить - то не щастить, ото вже талан!
Над цим своєрідним таланом М. Шелгунов замислюється. «И теперь Россия, если б она занялась, как следует, развитием своих умственных средств и производительных источников, могла бы быть и во сто раз умнее, и во сто раз богаче. Но пока, видно, не пришла еще пора для развития умственного, и настолько еще не пришла, что у нас есть влиятельная часть общественного мнения, находящая умственность вредною для России... Не в обиду русской цивилизации... Мы сами (великороссы) в качестве молодой культурной силы еще ленимся и живем пока тоже только будущим». Тут мало не після кожного слова хочеться ставити знак оклику: «вредность умствования для России», «живем пока тоже только будущим»! Отже, майбутньою історією-матір'ю, неодмінно твореною на землі-матері... та чомусь постійно нема як одного, так і другого.
Національна футурологія на марші! І, як завжди, ця футурологія озброєна до зубів, бо як же: на марші - й не до зубів, інакше й не підеш ніяким маршем...
Вірячи в розвиток Росії, О. Герцен зізнавався: «...опускались руки, и мы останавливались, исполненные ужаса и печали, перед уродливым, капризным сфинксом рурского развития». Невмирущий сфінкс!.. Невже академік Д. Лихачов сподівається, що сфінкс перестане бути сфінксом? Власне, це запитання не до сфінкса, це запитання самого сфінкса, а На його запитання немає відповідей.