Выбрать главу

Очевидно, що політкоректність в українсько-російських міжна­ціональних взаєминах поки що належить до сфери демагогії. Ре­альне досягнення взаємоповаги і рівноправності в стосунках двох країн залежатиме від їх спроможності стати на демократичний шлях розвитку. Варто зазначити, що незаангажовані російські по­літологи нині визнають, що Україна після вибуху масової грома­дянської активності під час Помаранчевої революції має значно більші шанси для поступу на цьому шляху, ніж путінська Росія. Більше того, вони розглядають здатні сть України до зміцнення незалежної правової держави як необхідну передумову для перспек­тив майбутніх демократичних змін і в Росії. І тому нинішній путінський режим вбачає в суверенній Українській державі найбіль­шу небезпеку для свого збереження.

Російський політолог Андрій Піонтковський, директор Центру стратегічних досліджень, зазначає: «Україна справді становить загрозу, але не безпеці Росії, як про це трублять кремлівські пропа­гандисти, а відносній популярності путінської моделі корпоратив­ної, авторитарної, ворожої Заходу держави. Досвід наших колиш­ніх сусідів по комунальній квартирі, які обрали іншу модель розвитку, і передусім України, в жодному разі не повинен стати привабливим для російських підданих. Прибалти до уваги не беруться — вони завжди були чужими. А от успіх України — це кощієва смерть путінізму, цієї убогої філософії нижчих чинів ФСБ, які шаленіли від «кришування» меблевих магазинів і розпилювання нафтових ком­паній. Економіка України повинна бути підірвана, її політична сис­тема парламентської демократії дискредитована. Москва докладе всіх зусиль для досягнення цієї благородної мети. Якщо Україна ви­стоїть і підтвердить життєздатність та безповоротність свого європейського цивілізаційного вибору, це стане вирішальним аргу­ментом, кинутим на терези багатовікової суперечки всередині російської культури. Найкращий спосіб допомогти Росії сьогодні - це допомогти Україні»[3]

Проте ніхто не побудує нам суверенну державу, в якій панува­тиме демократія й верховенство права. Це залежить тільки від нас. Але для цього потрібно здолати інерцію ментальної й духовної залежності від колишньої євразійської імперії. В цьому й переконує нас остання праця Євгена Гуцала.

Лариса Масенко

ПЕКТОРАЛЬ

Скіфські - розорені й розорані - степові кургани, ці тися­чолітні могильники, які можна назвати степовими меморіалами, і степовими пантеонами, і степовими капітоліями, і степовими пірамідами. А ще як? Хоч би й як назвав - усі назви єднатимуть скіфські кургани з космосом, з вічністю, з людством. Ці скіфські кургани — як Ноєві ковчеги, що через потоки степових цивіліза­цій більш-менш благополучно допливли до підступно-жорстоких рифів нашої макабричної дійсності й розбиваються — ковчег за ковчегом, розбиваються об підводне й надводне каміння нашого безглуздого — абсурдного — глузду, і ще й таким чином, з на­шої волі, рушаться зв'язки часів і зв'язки поколінь. А нині, як і завжди, так потрібне нам відчуття єдності і часів, і поколінь, в усвідомленні цієї єдності шукаємо самих себе, свою справжню сутність, намагаючись здерти з себе як облуду фальшу нав'я­заних містифікацій своєї історичної непутящості, так і облуду фальшу своєї расово-національної меншовартості.

Зблиснула перед очима у світлі предковічного сонця скіф­ська пектораль, раптово — сліпуче, запаморочливо, несподіва­но — освітивши глибини минувшини, здається, сяйвом своїм озоривши мало не брили мороку прачасу. Скіфська пектораль, як різнобарвна веселка, як багатовимірний символ, об'єднала в єдину сув'язь народ у його індо-іранській минувшині і в його те­перішньому українському сьогоденні, дві такі віддалені й немовби різні його сутності силою мистецтва злилися в одну сутність, у якій небуття злилося з буттям, засвідчивши, що небуття немає, у якій так неповторно виразилася ідея безсмертя, котра жила й живе за панування будь-яких релігій, котра дихає будуючо-творчою енергією, котра є незнищенним і цілком реальним документом людського тривання в часі та в просторі - в просторі земному й небесному, в часі реальному і в метачасі.

І, вглядаючись у цілком конкретні образи скіфської пекторалі, ми впізнали самих себе. Так, у далеких своїх пращурах ми, їхні нащадки, з побожним здивуванням упізнали самих себе, переконавшись у своєму власному бутті на координатах степів тоді, в давнину, а власне - завжди. Бо хоч би й яка була то дав­нина, але, виявляється, курган - цей степовий Ноїв ковчег - доніс її в нинішній день, на неї можна подивитися, її можна тор­кнутися руками, заглянувши в очі своїм пращурам, а вони так само заглянули в наші очі.