У січні 1570 року, увійшовши каральним походом у Новгород, Грозний відбув богослужіння в соборі Софії, потім — урочистий обід у палатах архімандрита, де Іван IV разом з опричниками добре набив утробу, та добре захмелив мізки, та й скомандував своїм головорізам: «Гайда!» — і почалася вікопомна новгородська різня... Ох уже ця загадкова душа, яка, бачте, й не накинеться на іншу, не менш загадкову душу, поки не помолиться та не поб'є поклони в святому храмі, а потім ще ж і нажереться в гостях душа хазяйської дармовинки, а вже далі, на десерт, і подавай її вурдалачому єству ще й гарячої братньої крові з перетятого горла, а потім вона знов, стражденна, проситься до святого храму, щоб там ревно молитися й бити земні поклони, о, загадкова душа — що царська, що холопська!
А хіба на схилі свого віку цар-параноїк Іван не каявся у гріхах? Каявся, бо ж добре усвідомлював, що його життя — це не тільки постійні нічні оргії з непомірними питтям, жертям та вбивствами, а й життя його — це безумна кривава оргія; усвідомлював, що винен в «обьядении и пьянстве», а також в «убивстве», «душею осквернен», «разумом растлен и скотен умом», «Каинового убийство прошед», відзначився «граблением несытного богатства». Та, мабуть, не всі гріхи можна було відпустити цареві, то сказано йому було ходити до храму Божого, і збудували йому на Кремлівській стіні навпроти входу до храму Василя Блаженного невеличку «башенку», сидячи в якій, і слухав порфироносний прихожанин богослужіння. На схилі ж свого віку він навіть хотів не те що втекти, а виїхати — як політичний емігрант — до Англії, мав з цього приводу таємні перемови з англійською королевою Єлизаветою. Та чи можна втекти від скоєного, від Росії? Він би скоєне і Росію носив би з собою і в Англії. Не можна емігрувати від самого себе.
Життя Івана IV — таки як нічна безумна й п'яна оргія. Помер він — як на теперішні мірки — доволі молодим: лише 54 роки. Жив — як пив, і пив — як жив. При ньому царство-государство було як велика п'яна обитель, а не якісь там окремі п'яні обителі, а не якийсь там один Звенигородський Савво-Сторожевський монастир, який він красномовно бичував: «А на Сторожех до чего допили! Тово и затворити монастиря некому, по трапезе трава растет». Хіба ж не без знання реальної дійсності, хіба ж не без щирого таланту сказано: «по трапезе трава растет!» І це батькував він, п'яний маньяк — настоятель великої п'яної обителі-Русі, котрий, як уже згадувалося, хворобливо каючись перед безоднею небуття і все ж таки по-християнському сподіваючись на порятунок душі, і сам себе бичував, будучи винним в «обьядении и пьянстве»... Помер, а від усієї історії Росії таке враження — наче то впродовж століть тривало й тривало терористичне правління Грозного-Лютого, що то історія з одного, здавалося б, неправдоподібного моноліту, ото хіба що невідомо, з якої причини мінялися імена правителів-самодержавців, які камуфлювалися то перуками, то кринолінами, то клинцюватими борідками, то френчами.
«Слово про Хміль» Кирила, філософа словенського, існує в давньоруській літературі давно, поміж інших «слів» («Слово про рахманів», «Слово про погибель Руської землі», «Слово про князів» і т. д.). Можна сказати, що це монолог непоборного Хмелю — до всіх і завжди, хоч, звичайно, це «слово» проголошувалося в конкретний час до конкретних людей. У своєму монолозі Хміль звертається до священиків, до князів, до бояр, до слуг, до купців, до багатих, до бідних, жінкам також радить — не водитися з ним, бо він сильніший від усіх плодів на землі, бо він від племені великого і багаторідного, мати ж його — Богом створена. Хміль застерігає — п'янство князям та боярам землю спустошує, а людей достойних і вільних та майстрів у рабство повертає, а якщо хто п'яний помре, то сам собі ворог і вбивця, і причастя його ненависне Богу.
Звучав та звучить вічний і справедливий монолог Хмеля, і цей монолог виголошують не тільки непитущі, а й питущі, причім, цілком можливо, питущі проголошують ще з більшим пафосом та знанням справи, бо ж садомазохістська хіть трохи посамобичуватися, щоб потім - еге ж, очищеному! - знову впасти у блуд п'янства, а далі - знову в блуд самобичування, і т. д., а все те - загадкова душа, що ніяк її не впросиш і не вблагаєш, не навернеш на путь істини ні заклинаннями, ні молитвами, ні такими от химерно своєрідними очищеннями.