І цей взаємопроникливий погляд хіба не є нескінченним поглядом самоусвідомлення себе завжди, поглядом самозаглиблення й самопроникнення в перспективи буття (їм — через наші очі) та ретроспективи буття (нам — через їхні очі), хіба це не є на землі й небі веселка-пектораль, незбагненної містичної наповненості жива конструкція, що виражає і тримає чи не все, що здатний осягнути розум тисячоліть?
І так само скіфські камінні баби в наших південних степах — це ми. Вирубані з піщанику, січені віковими негодами, нищені революційними грозами й мало чи не тотальною зденаціоналізованістю (з чужої злої волі і з власного вбивчого недоумства), понівечені, потрощені, з осліплими очима — це також ми, які — переадресовуючи на себе - не без рослинного самозамилування згадуємо Шевченкове:
Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого. На Вкраїні милій...
Власне, розвиваючи думку про курган - могилу - меморіал - пантеон - колізей - піраміду, можна було б і саму згорьовану Україну назвати курганом-могилою-меморіалом-пантеоном-колізеєм-пірамідою, і для такого порівняння є підстави, але чи варто вдаватися до таких аналогій? Хто знає... Може, й варто...
У біблійній «Книзі Еклезіястовій» сказано: «Найкраще людині, що на світ не родилась...», «Наймарніша марнота - марнота усе!», «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть!», «Всі потоки до моря пливуть, але море - воно не наповнюється: до місця, звідки пливуть ті потоки, вони повертаються, щоб знову плисти!», «Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, - про них згадки не буде між тими, що будуть потому», «І мудрість - то ловлення вітру», «І вернеться порох у землю, як був, а дух вернеться знову до Бога, що дав був його!», «...минуле відновлює Бог!», «Бо при многості мудрости множиться й клопіт, хто ж пізнання побільшує, той побільшує й біль!»,..
Мабуть, «Книга Еклезіястова» — то чи не найяскравіша «оптимістична трагедія», донесена до нас із минулого — й адресована в майбутнє. Ця «Книга Проповідника, сина Давидового, царя в Єрусалимі» така сама правдива сьогодні, при нашій рептильній Верховній Раді, як була правдива в часи «сина Давидового», як була правдива ще задовго до його часів, як буде правдива в усі грядущі часи. Справді, багато печалі в цій мудрості, і чим більше мудрості — тим більше печалі: буття людства, його історія — це, може, не така вже й «оптимістична трагедія», як хотілося б, і, даючи уроки, вона водночас наче й не дає уроків, і ота її «оптимістичність» — таки трагедійна і бути іншою ніяк не може.
Й поряд з «Книгою Еклезіястовою» — Соломонова «Пісня над піснями», ця пісня пісень любові й кохання, віковічних невмирущих почуттів юнки і юнака, жінки і чоловіка, які здатні народжуватися і вмирати так само, як усе народжується і вмирає, але ж передаються від покоління до покоління, від покоління до покоління вмирають і воскресають, воскресають і вмирають, і, мабуть, немає нічого загадковішого й за це постійне вмирання та постійне воскресання, за той їхній взаємозв'язок, який творить буття і безперервність буття, як, хочеться сподіватися, і його нескінченність. Заодно творить той великий неминаючий смуток великої досвідченої мудрості, про що йдеться в «Книзі Еклезіястовій». Так, усі зваби, чесноти й пороки світу — це «ловлення вітру», коли йдеться про минуле, коли йдеться про мінливий майбутній час. «Минуле відновлює Бог!». Так, постійно відновлюване минуле. Але ж оте майбутнє, яке ще не стало сьогоденням, яке тим паче ще не стало минувшиною, — адже не безнадійне воно, адже воно ще не стало «оптимістичною трагедією», адже в ім'я його і мудрість печалі та печаль мудрості Еклезіястової, і натхненна животворність Соломонової «Пісні над піснями», адже «минуле відновлює Бог» не заради космічного абсурду, де світу природи й світу людини відведено таку жертовну роль, де заклання природи й заклання людини відбувається з такою фатальною невідворотністю... А задля чого ж усе-таки?! Чи здатні ми осягнути глибину запитання - і глибину сподіваної відповіді як перед обличчям минулого, яке ми пізнали досвідом людства та індивідуальним досвідом, так і обличчям майбутнього, яке ми - дивний закономірний парадокс! — намагаємося теж пізнати з допомогою досвіду людства та індивідуального досвіду.