Наш світ — це світ метаморфоз.
Бог - найбільший творець, який і пребуде найбільшим.
І він, найбільший творець, створивши людину «за образом Нашим, за подобою Нашою», не міг не наділити людину і творчим началом, бо якби не вділив творчого начала - не було б ні за образом, ні за подобою. Звичайно, творчий потенціал небесного творця непорівнянний з творчим потенціалом міріад земних творців, та й Усевишній творець, з усього видно, не ставив собі за мету ототожнити ці потенціали.
І таке враження, що, створивши світ і людину, Вседержитель у нашому — земному — сприйнятті начебто заспокоївся, перебуває порівняно в індиферентному стані, натомість міріади земних творців узялися підміняти його, всі на свій кшталт і копил, шукаючи в уявлюваному ними хаосі уявлювану ними гармонію, а насправді — в гармонію природи постійно привносячи дисгармонію, з кожним новим століттям свого буття наближаючи і наближаючи провіщену біблійну «Полин-Звізду», аж поки вона в Україні реалізувалася страшним судом Чорнобиля, який чи не на відстань окремого людського життя наблизив до нас тотальну катастрофу.
Чорнобиль — теж творіння міріад земних творців. Які з глини. Перефразовуючи Еклезіяста — це акція пороху.
Постання людини з пороху, з глини, яку Бог наділив животворчим духом, - неперевершений мистецький акт, з яким можуть зрівнятися лише інші творчі його акти, й нічиї більше. Але ж сама людина, змодельована за «образом» і «подобою», відтак теж наділена непогасною творчою іскрою з великого непогасного полум'я Всевишнього, не могла не взяти у свої руки ту саму глину, не могла не змоделювати з неї людину вже за «образом» і «подобою» своїми, не могла не спробувати вдихнути в неї животворчий дух - уже свій. І це також був мистецький акт. І різниця між мистецькими цими актами, мабуть, у тому, що одухотворена глина з рук Вседержителя вийшла живою людиною, а глина з рук живої людини стала лише «образом» і «подобою» її самої, не ставши живою людиною, а тільки предметом мистецтва: бо ж у самої людини і дух її, слід сподіватися, був за «образом» і «подобою» Божого духу, але - зовсім не рівні у своїй творчій магії.
Можна не сумніватися, що природа мистецтва - від природи тих космічних мистецьких діянь, від космічного мистецького начала, від анімістичних уявлень про природу. Від пантеїзму. І біблійне поняття глини в людських руках - це і власне глина, і граніт, і бронза, і золото, і срібло, і скло, і дерево. І вишивка. І фарби. І звуки.
І — слово! І слово — ця найфантастичніша, дозволимо собі так висловитися, глина психіки людської, і місткість слова може дорівнятися хіба що до місткості галактичних безбереж, тобто взагалі безбережна, бо вбирає в себе як світ природи, так і світ людини у світі природи: задумаймося хоча б над піснею.
Переселення душ іще за життя, пошуки й реалізація безсмертя ще за життя, спонукувані боготворчим духом, дарованим глині, — людині — ось що таке механізм мистецтва від прачасів, від часів первісних аж до днів нинішніх, і на всі дні грядущі. Тобто постійне явлення чуда пекторалі, її багатосмислової значущості і краси, тобто трансформації світу природи і світу людини в світі природи в явище мистецтва, що є реально відображеним і реально втіленим безсмертям.
Переселення душ, безсмертя душ — в основі релігійних вірувань. В основі мистецтва.
І — в основі метаморфоз.
Насамперед в основі найграндіознішої з метаморфоз — перетворення Хаосу на Космос.
Власне, оживлена Божим духом глина, перетворення її на людину - це і є вражаюча метаморфоза, повторити яку неможливо, хоч би й які досконалі людиноподібні роботи моделювалися. Творчий дух людини, яка, опанувавши чарівний механізм метаморфоз, намагалася й намагається бути богорівною, трансформовано у наскельних зображеннях, у міфах і скульптурі, в музиці й живописі, в кераміці й карбуванні. Згадаймо феномен Пігмаліо- на, себто оживлення скульптурного зображення. Згадаймо Оскара Уайльда з його «Портретом Доріана Грея». Згадаймо Миколу Гоголя з його «Портретом». Мавка стає вербою в «Лісовій пісні» Лесі Українки. Згадаймо характерника козака Мамая. Навіть наше дражливо-побутове «душа, мов каменюка», «а щоб ти каменюкою став» — звідси-таки; звідси ж таки сварена-пересварена ортодоксальною нашою критикою і українська «химерна проза», що живе й житиме (на противагу, скажімо, «виробничій прозі»), і найяскравіший її приклад останнього часу - роман Северин Наливайко» М. Вінграновського. Всі оці та иодіоні приклади фантастичні, з розряду «магічного реалізму», й вони у найдосконалішій формі підтверджують мої міркування.
(Власне, явище самого Бога — це є найглобальніша метаморфоза, яка творить усі інші, що вже є похідними від неї. Те ж саме можна сказати про богів язичницького пантеону, — чи грецького пантеону, чи пантеону римського. А сподіване, очікуване — так хочеться вірити й так вірять! — воскресіння Христове, його друге пришестя у світ? Зворотна метаморфоза, за якою невичерпність втілень і перевтілень, які не руйнують душі віруючих, а творять їх, будують).