Згадаймо і великого поета «золотого віку» римської літератури Публія Овідія Назона (43 р. до н. е. — 17 р. н. е.) з його знаменитими «Метаморфозами».
Благодатна Венера негайно В римський сенат із ефіру спустилась і там, непомітна, Цезаря душу взяла. Не могла допустити до того, Щоб у повітрі, як дим, розпливлась — між зірок оселила. Поки несла — мовби жар усе дужчий обпалював лоно, І відпустила її, й, спалахнувши, душа піднялася Вище, ніж місяць; майнувши в просторах вогненним волоссям, Зіркою вже мерехтить...
Скажімо, в десятій книзі «Метаморфоз» Овідій згадує за Пропетід — дівчат з міста Аматунта, перетворених Венерою на камінь:
Та запитай Аматунта, що славний багатством металів, Чи Пропетідами може пишатись, — за них йому сором, Як і за тих, що на лобі в них гострі колись виступали Роги подвійні, тому й таку назву їм дано — керасти.
(Переклад з латинської Андрія Содомори)
А взагалі, у грецькій міфології перетворення героїв у зорі — наскрізна метаморфоза: відтак і маємо небесну сферу, оживлену найрізноманітнішими сузір'ями з грецьких імен: Волосся Вероніки, Кассіопеї, Андромахи, Персея... Релігійні вірування українців не відбігли
далеко від грецької міфології: зірки в нашому небі — то світяться душі померлих, які не пішли в небуття, а стали безсмертними, прибравши образи далеких зірок. І є ще там багато простору, щоб спалахнули інші зірки. (І яка безжалісна та бездуховна так знана матеріалістична релігія марксизму-ленінізму порівняно з язичництвом чи християнством: вона геть заперечує і виключає магію перетворень, чари метаморфоз, прирікаючи порох стати знову лише порохом, будучи вкрай ворожою як світові метаморфоз, так і світові культури, що без цих метаморфоз — абсолютно неможливий).
Творчі акти людини, яка постійно наслідувала творчі акти Великого Творця! Порив, у якому первісна сила та первісна енергія — й водночас відносне безсилля, бо ж дорівнятися однаково нікому не дано: хіба що, наближаючись до досконалості, так ніколи й не наблизитися. Хоч би й скільки вкладав свого дару, таланту, хисту, вміння, хоч би й які непомірні амбітні заміри таїв — і все марно, марно... Хоча, може, не зовсім марно, бо як нев'янучі квіти таких замірів прагнучої власних метаморфоз гордої індивідуальності, її реально-прекрасних перевтілень душі — це й «Книга Еклезіястова», й «Пісня над піснями» Соломонова, і скіфська пектораль з кургану в українському степу, й Шевченкове слово. І якщо, за Еклезіястом, постійно «минуле відтворює Бог», даючи постійно живу картину буття, то в людини — лише «зупинені миті». Лише «зупинені миті»? Але коли вчитуєшся в «Пісню над піснями» Соломонову, коли вглядаєшся у пектораль, коли причащаєшся Шевченковим словом, — не можеш не звідувати зачудування, що саме ці начебто «зупинені миті» насправді є рухомими митями, бо ж не меркнуть і не гаснуть, посуваючись через часи й простори людської свідомості, водночас і творячи цю немеркнучу й негаснучу людську свідомість, тобто весь час залишаючись у чарівному колі перевтілень, магічних метаморфоз.
Збереглися свідчення, що великий Мікеланджело начебто сказав: «Справжній живопис, будучи сам собою божественно піднесений, ніколи не народить ні одної сльози... Адже ніщо так не підносить душі мудреців... як муки досконалості».
Муки досконалості, які так високо підносять душі мудреців! Цим багато сказано. Муки досконалості! Тобто прагнення сягнути найглибшої мистецької істини, прагнення максимально перевтілитися, домогтися того рівня, коли ти вже ототожнився зі своїм мистецьким витвором, коли акт перевтілення такої концентрації, такої сугестії, такої гармонії, що ти в реалізованому творчому акті стаєш спільною, єдиною метафорою і самого себе, і світу, і іскри Божого начала, дарованого тобі долею.
Може, навіть не метафорою, а метаметафорою.
Тією надтвердою зоряною речовиною, яка, за біблійним свідченням, і стала для Творця матеріалом для створення світу, а спочатку ж, як відомо, було Слово. Очевидно, що Слово і є тією надтвердою речовиною, яка вмістила все у самосповнювальному розвитку.
В тому числі - Україну сущу, українську мову, українську народну душу. І який то злочин є постійне посягання як на українську мову, що є вмістилищем душі народу, так і на душу народу, що є вмістилищем української мови. І який то злочин є посягання на мистецьку волю будь-кого, скажімо, державна деформація будь-чиєї волі чи тоталітарне задмухування іскри в душі: оце і є безбожництво у найбрутальніших терористичних формах.