Ну, хіба ж не та сама буслаєвщина, коли чомусь весь час хочеться скакати не вздовж каменя, як скачуть усі і як радила скакати рідна мати, а неодмінно впоперек каменя, як не скаче ніхто й мати рідна не радила?
Про цю саму буслаєвщину О. Герцен міркує й далі. Мовляв, дворянство, зрікаючись ладу життя народного, водночас уперто зберегло усі грубі панські звички — та ще й татарську неповагу до себе й до інших, не прищепилось аристократичне поняття честі, ні громадянське поняття честі, самобутності, а поза службою дворянин перетворювався з битого денщика в Петра І, який б'є; у селі йому була повна воля, тут сам він ставав капралом, імператором, вельможею і батьком вотчини. «Из этой жизни волка и просветителя вместе и вышли все колоссальные уродства — от Бироновых заплечных мастеров и Потемкиных большого размера до Биронов-палачей и Потемкиных в микрометрическом сокращении; от Измайлова, секущего исправников, до Ноздрева с оборванной бакенбардой; от Аракчеева всея России до баталионных и ротных Аракчеевых, заколачивающих в гроб солдата; от взяточников первых трех классов до голодной стаи пернатых, записывающих бедных мужиков в могилу, — со всеми неистощимыми вариациями пьяных офицеров, забияк, картежных игроков, героев ярмарок, псарей, драгунов, секунов, серальников.
В их числе там-сям изредка попадался помещик, сделавшийся иностранцем для того, чтобы остаться человеком, или «прекрасная душа» Манилов, горлица-дворянин, воркующий в господском доме близ исправительной конюшни».
Зі знанням справи змальовано національні типи, національні характери, національну вдачу — яка вражаюча картина (звичайно ж, неповна), який іконостас (звичайно ж, тут не вичерпаний до краю, бо вичерпати нікому не до снаги)! Так що, все це відійшло в минуле, позначає відшуміле море часу? Ні ж бо, те самісіньке море часу шумить і сьогодні, з його безодні-прірви живими воскресають ті самі реліктові типи й характери, творячи ту саму реліктову ментальність у своїй незглибимості й незмінюваності, й так само бачимо якого-небудь ліберала-демократа, «воркующего в господском доме близ исправительной конюшни», ото хіба що вся країна виглядає як «исправительная конюшня».
Цигілізація «исправительной конюшни» з лібералом-демок- ратом, «воркующем в господском доме», — чи не цю самісіньку трагедію й частково фарс бачимо ми й сьогодні на неоглядних просторах імперії?.. Ото хіба твоя свідомість відмовляється вірити, що жива історія може бути водночас і трагедією, і фарсом, але це так, і якщо фарсом, то кривавим, коли історія уже бодай частково не фарс, а багатократна трагедія.
VII. Російський учений В. Єгоров, досліджуючи історичну географію Золотої Орди в XIII— XIV століттях, акцентує, що за 58 років свого існування в XIII ст. Золота Орда була найсильнішою державою в Європі й Азії. По всьому периметру своїх кордонів вона не припиняла воєнних дій. Будь-які конфлікти розв'язувалися силою зброї, й Золота Орда була джерелом цих будь-яких конфліктів. Вона ходила в походи, які мали грабіжницький характер. Ходила в походи, щоб посилити політичний тиск і данницьку залежність, водночас чинячи грабунки й забираючи полонених. Ходила в походи, щоб захопити нові території.
Таку саму політику Золота Орда проводила й щодо Русі: захопити якомога більше території і мати якомога більшу данину. Як засіб — періодичні військові експедиції й впровадження системи баскаків. Таке монгольське владарювання унеможливлювало накопичення значної військової сили у великого князя й підживлювало міжусобиці. За подібних умов хани з Золотої Орди, здавалося б, уже не агресори й грабіжники, а третейські судді.
які залагоджують непорозуміння між руськими князями. Історики особливо підкреслюють, що якби хтось із князів не кликав, то золотоординське військо не появлялося б на Русі. Але ж бо річ у тому, що золотоординські хани проводили таку політику, що руські князі змушені були кликати їх, і їхня поява була не причиною, а наслідком, як підкреслює у своїй роботі В. Єгоров.
Князі Галицько-Волинської Русі не запрошували золотоор- динських ханів розв'язувати їхні внутрішні конфлікти, вони самі доволі успішно протистояли їхній експансії. То до якої політики вдалася Золота Орда? Нав'язувала Галицько-Волинській Русі насильницьке союзництво, прагнучи політичного підкорення й ослаблення князівської влади, а й залучаючи князівські сили до походів на Литву, Польщу та Угорщину, ослаблювала ці сили, створювала міжрегіональне напруження, унеможливлювала їхнє об'єднання проти нашестя ординців і водночас сприяла черговому пограбуванню і розбою на всіх руських територіях, по яких проходили ханські війська.