Старик подал условный свист, и лесные жители, возрыдав, вышибли жердяные подпоры и погребли себя под землю со всеми животами и со всем имением своим».
Дуже цікавий цей роман «Гуляй Волга» Артема Веселого, де один з героїв каже; «Мы народы гулевые, народы тертые, не любим на одном месте сидеть». Цікавий цей роман і сьогодні. Чи щезли ловецько-бродячі інстинкти? Ні, не щезли. Але в зовсім іншу історичну ситуацію потрапила сама ловецько-бродяча імперія, що розпадається, як її змушують розпадатися інші народи. Які, коли їх завойовували, приречені були на своїй рідній землі чаїтися, «как волк по чащобам». Яким вказували жити в «земляной тюрьме». Яких стріляли «в припор ружья». Бо ж хоч в різних місцях одної шостої земної кулі перманентно чинилась національна наруга, а в комуністичному лексиконі — скріплювалася інтернаціональна дружба («самых пущих перевешали, остальных всяко настращали и обложили двойной данью»), бо ж хоч постійно відбиралася в цих народів «всякая хурда-мурда», але вони, четвертовані й колесовані, таки не захотіли вмерти, помагаючи «народам гулевым» ще й своїм самогубством («и лесные жители, возрыдав... погребли себя под землею со всеми животами»), а тепер, при кінці двадцятого століття, захотіли стати самі собою («мы живем тут с искони веков и крепко привержены к болотам, к лесам и к травным удолиям своим»). Захотіли повернути собі національну гідність і національну гордість (бо ж притаманні ці риси не тільки «великоросам»), захотіли відродити культуру, державність (а таки ж була українська державність — і ще в ті часи, коли самого російського народу в зароді не було, коли російською державністю й не пахло, коли московського князівства ніякі волхви-оракули провістити не могли).
Чи властиві народам — великим і малим — національний сором і національна спокута? А чи вже коли є «національна гордість великоросів», то вона геть чисто виключає і сором, і спокуту?
Те, що російські патріоти називали і називають «єдиним євразійським простором» (себто Росією, себто Радянським Союзом) — це в різні часи загарбані Російською імперією землі, держави й народи на неоглядних просторах від Балтійського моря й до Тихого океану, від Півночі й до Паміру! Скільки розтоптано народів, традицій, культур, державних утворень — розтоптано на довгі віки безнадії і відчаю. Та ще ж і сплюндровано природне середовище, в якому жила незчисленна кількість народів, народностей, племен: зброєю і смертю відбиралася «всяка хурда-мурда» (золото, алмази, красний звір, червона риба і т. д.) й віддячувалося споюванням, виродженням, повною втратою історичної перспективи. І не тільки в давнину, а й тепер: варто лише порівняти чотири острови Курильської гряди, що зазнали радянської окупації з поблизькими японськими островами, або ж згадати, якою була Пруссія (Столипін мав її за модель для реформ у Росії) і якою стала на її місці Калінінградська область (щось не чути, щоб хтось її брав за модель для реформ у будь-якій з країн СНД) .
Прекрасний російський поет Максиміліан Волошин, який жив у Криму й дуже любив цей край, писав у Коктебелі в 1926 році у вірші «Дом поэта»:
Каких последов в этой почве нет
Для археолога и нумизмата, —
От римских блях и эллинских монет
До пуговицы русского солдата!..
Здесь, в этих складках моря и земли
Людских культур не просыхала плесень — Простор столетий был для жизни тесен. Покамест мы — Россия — не пришли.
За полтораста лет — с Екатерины
Мы вытоптали мусульманский рай,
Свели леса, размькали руины,
Расхитили и разорили край.
Осиротелые зияют сакли,
По скатам выкорчеваны сады.
Народ ушел, источники иссякли.
Нет в море рыб, в фонтанах нет воды.
Но скорбный лик оцепенелой маски
Идет к холмам Гомеровой страны,
И патетически обнажены
Ее хребты, и мускулы, и связки.
Но тени тех, кого здесь звал Улисс,
Опять вином и кровью налились.
Максиміліан Волошин — гордість російської поезії, і важко запідозрити його у відсутності патріотизму чи в необ'єктивності, коли він пише: «...покамест мы — Россия — не пришли. За полтораста лет — с Екатерины мы вытоптали мусульманский рай». А таки витоптали. Й не могли не витоптати, очевидно, в силу своєї ловецько-бродячої вдачі і ловецько-бродячого характеру своєї державності. Такий обопільний фатум. Винищення мусульманської цивілізації в Криму нічим не відрізнялося від винищення своєрідних цивілізацій «малих народів» Півночі і Сибіру. Адже смисл завоювання-підкорення завжди зводився до сплюндрування, до винищення, до нівеляції, до русифікації - саме такий характер і носила нав'язувана силою зброї чи фальшиво- лицемірних договорів чужа цивілізація. Ідеологи російського імперіалізму могли стверджувати в недавні й давні часи, що мало чи не на кінчиках багнетів царські війська несли вищу культуру. Це куди — в Україну, яка впродовж століть була донором російської культури? Це куди — в Бухару й Самарканд, які мали взагалі тисячолітні культури? Це куди - в Крим?..