Ми не тішимося сотнями тисяч біженців — їхня доля гірка. Але ж історична поразка Росії як «тюрми народів» була запрограмована і була неминуча. Чи здатна Росія винести великі уроки зі своєї історії, уроки, які пішли б їй на користь, і почати «обустраивать» себе так, як «обустраивают» себе цивілізовані народи? Чи їй властиве, чи прокинеться — коли не сьогодні, то хоча б найближчим часом? — почуття національного сорому і національної спокути? Чи здатна вона усвідомити, що, роблячи інші народи жертвами своїх імперських амбіцій, вона так само прирікала саму себе, свій народ бути тисячолітньою жертвою, і що вихід з цього глухого кута є один, і тільки один, а інші сподівані виходи — це лише безнадійне повторення безнадійного минулого, в якому ні сама Росія, ні підбиті Росією народи не зазнали й не могли зазнати щастя?
Тому й відділяються від неї. Тому й вона повинна відділитися від них.
Біженці, біженці. Навіть манкурти тікають. А куди? Манкурти скрізь зостануться манкуртами, але в них, коли подумати, ще менший вибір для втечі, бо вони ж — всюди манкурти.
Й повертаюся до однієї з нинішніх московських ідей. Щоб столицю Москву перенести в Київ, щоб державу, як і в старовину, знову назвати Київською Руссю.
Чи це не означає, що не тільки люди стали біженцями, не тільки манкурти стали біженцями, а й Москва може стати біженкою? Біженкою в Київ, у «праматерь городов руських», себто і в свою «праматерь»?
Але, перехрестімося, хай Бог боронить, щоб Київ дав притулок такій дочці-біженці, бо тоді не так важко було б уявити собі той Київ, і ту сердешну Україну, і ту Київську Русь... Ото б уже було повернення блудної дочки в лоно матері — світ ще такого не бачив!
ОСТАННЯ НЕЗАВЕРШЕНА СТАТТЯ
ЄВГЕНА ГУЦАЛА
У московській «Литературной газете», травень 1995 p., стаття Н. Кримової про спектакль за романом Ф. Достоєвського «Ідіот», і з цієї статті вихоплюю: «...полуразбойничья стихия русского языка, которая на страницах романа — как черный хлеб на богатом столе».
Отже, напіврозбійницька стихія російської мови... В романі Ф. Достоєвського «Ідіот»...
Сьогодні, в зв'язку з розпадом імперії, зокрема в зв'язку з подіями на Кавказі, в Чечні, посилено пропагується витягнена з ідеологічного антикваріату царської Росії теза, що козаки завжди складали основу російської державності, значить, треба реанімувати їхні колишні силу, функції та значення, щоб вони, начебто за традицією, знову складали й склали основу нинішньої — вже демократичної російської державності, а насправді ж, звичайно, щоб боролися з цим розпадом імперії, щоб на гарячому стику зі світом мусульманським відстоювали «єдиную и неделимую» з тим самим завзяттям і нещадимістю, якими відзначалися колись при захопленні, «освоении» (академік Д. Лихачов) цих територій, силою зброї формуючи колишню й теперішню «єдиную и неделимую», силою зброї творячи й теперішній «федеральний простір» та конституційну законність.
Напіврозбійницька стихія російської мови, як то каже Н. Кримова, наче чорний хліб на багатому столі!
Але ж, як добре відомо, козаки — розбійники. То, може, ко заки-розбійники, чинячи розбій і саме розбоєм будуючи Росію, несли іншим не якусь напіврозбійницьку мову, а таки розбійницьку? ! Розбійницьку мову, яка в умовах розбою й не могла бути якоюсь іншою, вона могла виконувати лише функції розбою, бути знаряддям розбою нарівні з іншими знаряддями — такими як рушниця, багнет, гармата, каральна експедиція, «рубка леса», знищення культових споруд... зрештою, як весь комплекс мілітарної психіки, а в її лексиці, себто в лексиці мілітарної психіки, скажімо, улюблене слово (позичене, але зразу ж — і «наше») — це штурм: штурм Ізмаїла... штурм Геок-Тепе... Штурм Гуніба... штурм Крондштадта... соціалістична штурмівщина... штурм наук...
І
штурм Вільнюської телевежі... а це вже явно санкціоновані акції кремлівського штурмбанфюрера: штурм Білого дому в Москві... Штурм Грозного... Штурм Семашок... штурм лікарні в Будьонів- ську... Звичайно, це неповний перелік з минулого, ще ж багато штурмів і попереду. «Полуразбойничья стихия русского языка»? М'яко сказано. Але з яким самолюбуванням, самозвеличенням! Бо ж — «как черный хлеб на богатом столе»!
Не знаю, як там із цим «багатим» учорашнім чи сьогоднішнім столом, які, скажімо, конкретні багатства є на столі сьогоднішньому, але щодо цієї унікальної «полуразбойничьей стихии», а насправді ж — стихії розбійницької, то традиції стихії не тільки зберігалися, а й розвивалися, ще дужче утверджувалися, тут ніякого відходу в потойбічну архаїку не передбачалося — й не могло бути, і в цьому — ще одна з особливостей величі російської мови. («О великий и могучий русский язык!» — як сказано класиком). Будучи до 1917 р. імперською мовою Росії, після жовтневого путчу вона ще більше утвердилась як мова імперського народу, як його тотальна, безжалісна, безвідмовна зброя. Вроджена агресивність російської мови тільки впотужнилась, вона стала інструментом як «ближнього бою» з усіма, без будь-яких винятків, мовами, так і інструментом, сказати б, «балістичної» дії, ба її оперативним простором ставали і ще в більшій мірі мали стати як мовні простори інших народів, так і їхня доля, культура, історія. За новітніх часів і новітніх технологій ця зброя вже не могла зоставатися якоюсь там архаїчною козацько-розбійницькою шаблею, хоч, звичайно, та шабля дуже нещадна й дуже ефективна, а тепер уже, з плином часу, видозмінювалася в напалм, у нейтронну бомбу, які мали остаточно все випалити, особливо ж — психіку інших народів, щоб зоставити пустелю — для буйного розкошування російської мови, яка, звичайно, й після такої вікторії не втратила б якості «полуразбойничьей стихии русского языка».