А хіба російська мова не є мовою завоювання Чечні, мовою депортації чеченського народу і мовою нинішнього геноциду в Чечні?
А хіба російська мова не є мовою екстремістів комуністичного штибу, які прагнуть відновлення Радянського Союзу, себто імперської Росії? А хіба українські комуністи, прагнучи відстояти офіційний статус російської мови в Україні, не є екстремістами- терористами, що використовують російську мову як зброю з метою подальшого закріпачення в «братерських» обіймах? Російська мова зостається як тактичним, так і стратегічним, далекого історичного прицілу, нержавіючим інструментом, який весь час перебуває на своєму «філологічному» марші, готовий до чергового «філологічного» штурму...
Але невже все — так безрадісно, так безнадійно? Авжеж, ні. Хоч і «полуразбойничья стихия русского язика», яка видається за «черный хлеб на богатом столе», але ж, скажімо, таки є багатий стіл, а на цьому багатому столі, наприклад, О. Блок, уже цитований. Прекрасна поезія:
Русь моя, жизнь моя, вместе ль нам маяться?
Царь, да Сибирь, да Ермак, да тюрьма!
Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться...
Вольному сердцу на что твоя тьма?
Знала ли что? или в Бога ты верила?
Что там услышишь из песен твоих?
Чудь начудила, да Меря намерила
Гатей, дорог да столбов верстовых...
Лодки да грады по рекам рубила ты,
Но до Царьградских святынь не дошла...
Соколов, лебедей в степь распустила ты, Кинулась из степи черная мгла...
За море Черное, за море Белое В черные ночи и в белые дни Дико глядится лицо онемелое, Очи татарские мечут огни...
Тихое, долгое, красное зарево Каждую ночь над становьем твоим... Что же маячишь ты, сонное марево? Вольным играешься духом моим?
Хіба ж не висока поезія? Висока. Отже, мова штурмів та розстрілів, ГУЛАГів і психушок може бути великою мовою святої поезії? Щойно цитований О. Блок відповідає цілком схвально. «Но до Царьградских святынь не дошла...» Й це чудово, що не дійшла, бо дійшла до святинь Криму — й де ті святині?! За море Черное, за море Белое... дико глядится лицо онемелое, очи татарские мечут огни...». Висока поезія, фантасмагорична правда вчорашнього дня і дня сьогоднішнього, одне й те саме «лицо онемелое», одні й ті самі «...мечут огни ...очи татарские», тільки це вже татарські очі таки російського народу. А хто відмовить цій мові у красі, коли читаєш і перечитуєш: «Тихое, долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим»? Таки щоночі — і колись, і тепер, вдивляєшся бодай у Чечню, видно добре з України «долгое, красное зарево».
І цією ж мовою постійної агресії — хіба не справедливий заклик болісного сумління: «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться...»
Вірш датовано 19 липня 1910 р.
Минуло мало не ціле століття. Хтось учора чи сьогодні в Росії захотів розлучитися з такою Росією, хтось покаявся?
І як оце у О. Блока «Эх, не пора ль разлучиться, раскаяться» перегукується зі сказаним академіком Д. Лихачовим, що треба «уйти от самих себя», але ж — «нельзя уйти от самих себя...»
Отож звідси й «лицо онемелое», яке весь час дивиться «за море Черное, за море Белое», бо так його вже, здається скрутило на віки вічні, отож звідси й «долгое, красное зарево каждую ночь над становьем твоим». Послідовно й одноманітно, казка про білого бичка, але ж — і висока поезія, дідько б її взяв... ні, хай не бере, бо ж висока поезія!.. Як то сказано московською критикесою Н. Кримовою — «богатый стол».
Є в академіка Д. Лихачова праця «Заметки о русском», повністю цю працю присвячено мові народу, й тут уже в першому абзаці заявлено, що ми, мовляв, не знаємо про себе найпростіших речей і не думаємо про ці прості речі. Здавалося б, «полуразбойничья стихия русского народа», мова ГУЛАГу і психушок, саме оцей аспект її універсального застосування в таких небачено колосальних розмірах повинен був би теж знайти своє відображення і свій аналіз в цих «Заметках о русском», адже це — не найпростіші речі, над якими мимоволі не задумаєшся, забудеш, адже слова з пісні не викинеш, та й учений — це обов'язковий вчений, але, виявляється, можна й слово з пісні викинути, й «Заметки о русском» можуть бути без отакої «заметки». Й з якої б то причини? Чи не з тієї причини, що Д. Лихачов веде полеміку? Яку полеміку? Як заявляє він сам, це — «Полемика с чрезвычайно распространившимся и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности, «загадочном» и во всем доходящем до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобром)». Звичайно, ці його «заметки» суб'єктивні, як він сам наголошує, водночас підкреслюючи значну частку об'єктивного в суб'єктивних судженнях, наголошуючи й на тому, що індивідуальне сприйняття національного не суперечить іншому індивідуальному сприйняттю національного, ці різні сприйняття неминуче доповнюють одне одного, але в такому разі — й хіба це не логічно?! — коли ти сам шануєш свої власні зусилля індивідуального сприйняття національного, які доповнюють інші індивідуальні сприйняття національного й тут важко сперечатися, це справді так, то чого ж раптом виникає необхідність вступати в полеміку з тим «и у нас и на Западе представлением о русском национальном характере как о характере крайности и бескомпромиссности», з яким чомусь необхідно «тихо» полемізувати, а не вважати це «представление» саме таким, яке доповнює «представление» академіка Д. Лихачова? Чи там не витримана та доза суб'єктивності, яка таки дорівнює суб'єктивності суджень Д. Лихачова, а в нього кокетливу міру цієї суб'єктивності дотримано, чи в цьому випадку, коли йдеться про російський національний характер, одному дозволено якусь одну міру суб'єктивності в сприйнятті цього характеру, а комусь зовсім іншу? А комусь і зовсім не дозволено? Тут мимоволі загубишся в сприйнятті подібного аналізу. Я не здатен збагнути, скажімо, чому це поширене у Росії й на Заході уявлення про начебто «загадочный», «во всем доходящий до пределов возможного и невозможного (и, в сущности, недобрый)» російський національний характер, знову ж таки, необхідно «тихо» проаналізувати, а не вважати за ті суб'єктивні судження, які несуть у собі частку об'єктивного, допомагаючи скласти якнайповніше, стереоскопічний зміст-наповнення, найближче до істини уявлення про російський національний характер?!