12
Марі гладила Левові кучері. Він смачно посьорбував каву і дякував Богові, що має таку дружину і донечку. Ким би він був без них? Другою Бориславою Болеславівною, тільки в штанях? Скоріше за все... Бо коли людина не має про кого піклуватися, вона мусить на чомусь схибнутися...
— Чому ти не зателефонував, не сказав, що ти в лікарні? — легенько дорікнула Марі.
— Я ж ішов знищувати мобільний!..
— Але ж ти його не знищив! Кому ти збираєшся брехати, Леве? Я ж тебе знаю, як облупленого... Ти пішов на роботу досліджувати це страхітливе фото. Так?
— Так... — здався Безрукий.
— І тобі стало зле?
— Так.
— І на щастя, з'явилася твоя Бор... — Марі завжди забувала ім'я суворого декана.
— Можеш називати її просто Змія. Не помилишся...
— Добре. Слава Богу, з'явилася Змія і викликала «швидку». Лікарі кажуть, дуже вчасно... Може, не така вона вже й Змія, га?
— Люба, якщо я тобі зараз розкажу, чому вона викликала «швидку», до того ще й поїхала разом зі мною, — ти впадеш. Так що краще присядь...
Марі сіла Левові на коліна.
— О, так ще краще, — усміхнувся Безрукий. — Так я можу тебе навіть притримати... Так ось: вона думала, що я п'яний, затягла мене в наркологічний диспансер, щоб засвідчити документально, що я злісний алкоголік, і погнати мене з роботи втришия по статті...
— Ото змія! — вирвалося у Марі. І вона розреготалася. Уявила собі весь отой цирк.
— А я що казав? Змія є змія! А тоді мені смішно не було... На щастя, лікарі збагнули, що мені потрібен не нарколог, а кардіолог. Бо серце дійсно зупинялося від безсилля ганяти по судинах кров. Ця фотографія — страшнючий упир, вона висмоктала всі сили за декілька хвилин.
— Тепер кажи головне, — наполягла Марі. Вона розуміла, що Безрукий щось приховує. Весь його вигляд показував, що він чимшвидше хоче усамітнитися, аби де в чому переконатися.
— Може, не треба? — Лев не хотів хвилювати дружину.
— Слухай, Безрукий, ти добре знаєш, що ти без мене, як безпорадне дитя. Ганнуся і то більш самостійна. Так що розказуй.
— Просто боюся за вас.
— Давай будемо боятися разом.
— Умовила! — Безрукий зсадив дружину з колін. Долив гарячої води до недопитої кави. Мусив пити слабеньку, бо серце. І не хотів, щоб Марі наробила ґвалту. — Ну скажи мені: чому я такий безхребетний, безвольний чоловік? Скільки разів я намагався сказати тобі — ні! І жодного разу не зміг! Ти можеш мені пояснити?
— Можу, дорогенький! — Дружина примружила свої хитрі оченята, струснула хвилястою голівкою. — Тому що на правильно поставлені запитання відповіді «ні» бути не може. Втямив?
— Хочу ще однієї нормальної кави, а не помиїв! — вигукнув Лев.
— Ні! — категорична мовила Марі. Безрукий дружину перекривив. Його «ні» було кволе, як щойно вилуплене курча, яке шукає підтримки квочки.
— Під матрацом є моя шкарпетка. У шкарпетці клаптик паперу, на який я встиг переписати те, що вгледів. Фотографію не можна було видрукувати. Ні цілою, ні частинками. Так що тільки це. І ще... З комп'ютера і з телефону я це кляте фото видалив. В останню мить. Щоб воно мене не вбило остаточно... Наче все...
— Тоді давай ці записи.
— Боюся, якщо чесно, їх удома розглядати. Маю внутрішній страх...
— Тоді я до Ганнусі покличу пані Стефу... Вийдемо десь. У кафе, наприклад. На морозиво...
— Може, краще я сам?
— А давай без «може», Безрукий!
Через хвилину пані Стефа уже запарювала на кухні Безруких свій улюблений чай з бергамотом.
— Ви б частіше виходили на прогулянку! І мене кликали до Ганнусі. Я з радістю! — казала бабуся. — Молоді ще. Хіба я не розумію? А брудні шкарпетки, Левчику, треба класти в кошик для прання, а не в кишеню. Дивися за ним, Марі, — сказала пані Стефа і додала: — бо він як дітвак...
Марі вдала, що не почула...
13
Коли Лев з Марі попід ручку вже спускалися сходами, вибігла пані Стефа.
— Левчику, тебе до телефону!
— Хто? — буркнув Безрукий. — Якщо з роботи — я на лікарняному. У мене передінфарктний стан!
— Не з роботи! Тьху на тебе, ще наврочиш! Каже, що Борис Мудрагель. Думаю, це той сухоребрик в окулярах, що до тебе приходив часто. У нього голос кумедний. Пам'ятаєш? Я йому збрешу, що ти на роботі!