Безрукий почухав свої кучері. Стійка умить загасила його запал, як новий вогнегасник. Нападати вже не було сенсу. А відступити гідно — не знав як. Тримав паузу...
— Я взагалі-то покликала вас, щоб похвалити, — врятувала Левову репутацію начальниця. Він за це їй подякував. Подумки. Так само мовчки відзначив, що сам вдерся до її кабінету, а не вона його покликала. Що ж, нехай... — Отож не буду багато говорити, зразу роблю вам ділову пропозицію. Ваші знахідки про львівських привидів цікаві. Визнаю. Але для справжньої бомби в науковому світі цього замало. Без солі, так би мовити... Факти хоч якісь просяться... І я випадково надибала у вас одну вражаючу фотографію...
— Як?.. — Лев умить упрів.
— Із смітника... Ви знаєте, що в комп'ютері в нижньому куточку є такий ящичок — смітник називається. І допоки його не почистити — з нього можна повернути сміття, так би мовити... Хоча і з почищеного можна, до речі... Так от, на цьому фото, крім екстравагантних персонажів, проглядається цікавий текст... Що ви про нього можете сказати?
— Нічого! Я ледве встиг видалити фото. Щоб екстравагантні персонажі мене не знищили! Такого безсилля я ще не переживав!.. Вам, напевно, того не збагнути, але фото висмоктувало з мене життя небаченими темпами... Тому ви й подумали, що я п'яний...
— А якщо ми спробуємо спільно попрацювати над текстом, напишемо у співавторстві шедевр, розкриємо, розкрутимо, станемо відомими?
— Ні! Вибачте, Бориславе Болеславівно. Але за це я не візьмусь. У мене мала дитина, і я ще хочу жити... Ви розумієте?.. Ви ж бачили?.. А як на вас подіяла світлина?.. — Безрукий злякано закліпав очима. Весь зблід.
— На мене все діє так, як я захочу! — відмахнулася від запитання декан.
— Тоді вам легше... — промимрив Безрукий.
Борислава Болеславівна підійшла до вікна, трохи відхилила штору. Дивилася на шмаркату, закутану в тумани весну. Дивувалася, чому та не вдягається у сонячне в квітки плаття і не виходить на люди, як цариця!.. Якесь таке все сіре, сире, обпльоване... Таке, як їй подобається!.. Стійка сховала за шторою своє обличчя, а Лева бачила, як на долоні. Настроїлася на нього, наче соковижималка, що хоче вичавити геть усі соки!.. Якщо вдасться — навіть з м'якоттю!..
На радість Борислави Болеславівни, Безрукий був безхребетний, безініціативний, переляканий, безмозкий і безкровний. Тобто без соку... Залишилася одна м'якоть. Але м'якоть сама по собі непоживна. Безрукий пройшов такий ретельний рентген, що якби хоча б якась брехлива хитринка у ньому була, Борислава Болеславівна вирахувала б її точно. Тисячу відсотків!.. «Мертвяк!» — подумала декан. Хоча для недосвідченого ока виглядає грізним звабливим левом. У кожного свої очі...
— Шкода! — розчаровано продовжила декан, відійшовши від штори. Безрукому здалося, що вона почала знову перетворюватися у колишню Бориславу Болеславівну — змію... — Це ваша остаточна відповідь? Бо я знайду іншого охочого! Щоб ви потім не жалкували...
— Остаточна. Лише...
— Слухаю уважно.
— Ви часом мені те фото в новий комп'ютер не закинули? — злякався Безрукий.
— Ви що, Леве Львовичу? Я смітників у нові комп'ютери не закидаю.
— Дякую...
— На здоров'я. Але якщо надумаєте...
— Не надумаю...
— Тоді йдіть до своїх привидів. Працюйте.
Безрукий піднявся, знову почухав свої кучері. У нього була така дурна звичка ще з дитинства. Коли хотів щось запитати, але не був упевнений, чи треба...
— Ще щось?.. — Борислава Болеславівна зовсім не виглядала розчарованою відмовою Безрукого співпрацювати.
— Мій мобільний. Він тоді був на кафедрі. Ви часом не бачили?.. Випадково?..
— На відміну від робочого комп'ютера, ваш мобільний телефон, Леве Львовичу, ваша приватна власність. Так що ні, не зустрічала. За мобільними працівників я не наглядаю. Шукайте. До побачення. До вечора... Ви сьогодні маєте пару в заочників... Не забудьте, будь ласка... Гаразд?
Безрукий побіг у туалет. Його знудило. Він почекав над унітазом, але блювати було нічим... Ця змія зжерла з нього все...
Дорогою додому, яку Лев традиційно долав пішки, бо не вистачало часу на стадіон, він не без радості визнав, що вміє переконливо брехати. Не те що не почервонів — жодна жилка в ньому не сіпнулась, коли з виряченими очима переконував Змію, що не встиг побачити тексту! Аж загордився собою, коли Стійка повірила! Треба відкриттям такого спасенного дару обов'язково поділитися з Марі, — подумав. Уявив її реакцію — і передумав. Ні, дружині таким талантом хвалитися не можна! Ніяк. Вона ж потім, може статися, постійно гадатиме, що він бреше... Заради святого спокою нехай краще Марі думає, що Борислава Болеславівна не стійка, а сліпа... Адже Марі переконана на всі тисячу, що Безрукий брехати не вміє. Бо його при брехні видає все — очі, міміка, жести, рухи... Душа... Нехай буде так... Як хоче дружина. Бо ж відомо, що муж і жона — одна... Ні, краще так: чоловік та жінка — одна спілка.