— Тобто?.. — Міського голову така відповідь не влаштовувала.
— Це може означати, що божевілля прагне стати реальністю...
— І що, цьому можна запобігти?
— Так. — Безрукий зробив тривалу паузу. — Прийняти нову реальність.
— А це значить, що я сиджу на смерті і що привиди хочуть украсти у Львова душу?
— Атож.
— Тоді я нічого не розумію...
— Все ви розумієте, Юрію Даниловичу, — втішив мера Лев. — Просто ваш теперішній земний досвід не дозволяє цього прийняти.
— А як бути?
— Не знаю... Переконаний лише в одному, що «бути» — треба ще заслужити... Сидіти склавши руки — не поможе... Можна, правда, ще молитися, щоб те, що зараз із нами відбувається, виявилося наївними масовими галюцинаціями. Повірте, я маю досвід спілкування з привидами. Я ж Безрукий... У прямому і переносному значенні. — Лев показав свою покалічену, обрубану руку.
Мер підскочив на кріслі, як на гойдалці. Перебрав папери на столі. Потім попорпався в тумбі.
— Ось, знайшов нарешті! — І він простягнув папір Левові: — Почитайте...
Лев повертів аркуш у руках, сказав здивовано:
— Тут же нічого не написано. Що я маю читати?..
Змієборець нервово вихопив папір із рук нахабного вченого.
Пробіг по ньому очима.
— Ви з мене глузуєте? — запитав з притиском.
— Мені зараз, проти ночі, не до глузувань. Просто я здогадуюсь...
— Які здогади? — скипів мер. — Тут чорним по білому написано. Слухайте... — Змієборець почав читати: — «Дякую. Ваші знання допомогли мені злетіти. З повагою, Привид безрукого ката. P.S. Передайте вітання Левові Безрукому».
— Я не договорив, Юрію Даниловичу... Винятковість катових листів полягає в тому, що їх може прочитати лише адресат. У даному випадку — ви. Звідки я знаю? Бо я теж маю такого листа... І моя дружина каже, що я з неї глузую... Прошу... — Лев подав мерові останнє послання ката.
— Нема нічого... — промимрив Змієборець, розглядаючи аркуша. Раптом він його понюхав. Скривився. — Пахне, як у моєму кабінеті проти ночі. Звідки беруться ці затхлі запахи?
— Не знаю... Краще я вам прочитаю... — Безрукий забрав у Змієборця аркуша, впевнено, як щойно мер, прочитав свого листа. На відміну від міського голови, Левові лист пахнув свіжим небом.
— Що робити? — запитав по паузі Змієборець.
— Це вже питання, яке не любить сидіти склавши руки. І вкрай важливе. Саме воно щось та й може вирішити... Так от... — Лев вирішив від мера нічого не таїти. Розповів, як він був причетний до звільнення з ратуші привида безрукого ката... Аби голова міста не тішив себе ілюзіями, що до нього в гості завітала казка.
Юрій Данилович Змієборець довго боровся із змієм, який поселився у його голові... І не переборов... Змій переконав його, що він реальний. Попри суцільну дивину...
Кабінетом прошмигнув холод. Такі відчуття з часу падіння з вікна Безрукого вже не бентежили. Проте мер змінився.
— Хочете правду?.. — раптом запропонував Змієборець.
— Я її знаю... — Безрукий, як снайпер, націлився в очі збентеженого мера. — У миті, коли вас попускає передчуття, — карбував він, — ви переконані, що гаєте час на божевілля... І ви хочете мене прогнати... Це нормально. У мене таке було... Але, знову ж таки, наступної миті вас щось не пускає...
— Атож... — приречено погодився міський голова.
— Це все привиди. Вони з нами повсякчас. Просто... не даються чути... А зараз... Хіба ви не розумієте, що ми не самі? — запитав Безрукий.
Юрій Змієборець намагався вловити ритм дійсності. Зробивши декілька довгих вдихів-видихів, він запитав:
— Як повернутися до нормального життя?
— Не маю жодного поняття, — зізнався Лев. — Життя підказує поступово. Ось мене, приміром, зараз цікавить, на чому ви сидите?
Юрій Данилович зіскочив з крісла. Подивився на свіжу вм'ятину від своїх сідниць. Відсунув крісло, глянув на підлогу, під стіл. Знову взявся за крісло. Обстежив від ніжок і до спинки. Звичайне, трохи протерте, зручне крісло... Ні більше ні менше.
Безрукий не зводив очей з міського голови.
— Що? — запитав мер у цих очей. — Крісло як крісло... Де та смерть?..
— Якщо ви не проти, я поділюся з вами деякими здогадами. Бо маю досвід, як розгадувати зашифровані послання з іншого світу.
— Яке там «проти»? — обурився мер. — Ви зараз тут для того, щоб я щось зрештою зрозумів! І міг контролювати ситуацію... Або схибнувся остаточно... — докинув приречено.
— Але спочатку декілька навідних запитань. Ви щось знаєте про душу Львова?
— Знаю! Лише те, що вона є...
— Звідки?
— Відчуваю...