— Так. Але...
— «Але» у цю мить має єдине продовження: але ми мусимо негайно дослідити крісло. І не будьте наївним — не думайте, що в цю гру вплутані тільки ми. Кілька цікавих екземплярів рвуться виконати свою роботу. І далеко не факт, що не поп'ють нашої крові...
Директор історичного музею Пошуковець Степан Васильович переднічного дзвінка мера злякався.
— Слухаю, — мовив насторожено. — Щось сталося?
— Ні. Все нормально. Просто у мене зараз у кабінеті є один схиблений вчений-етнограф, і він хоче подивитися на крісло дракона. Те, що ви мені з друзями показували...
— Знаю. А чи не міг би ваш учений зачекати до ранку? — запитав директор з надією.
— Не може... — відповів мер.
— Юрію Даниловичу, тут така делікатна справа з тим кріслом... Навіть не знаю, як вам це пояснити... Ну так, щоб ви не подумали, що я...
— Якраз усе в «делікатній справі». Нам треба подивитися крісло вночі...
— Добре. Тоді я вас чекатиму на площі... із сторожем...
— Домовились...
Через десять хвилин, коли мер з ученим досьорбали холодну каву, директор історичного музею постукав у кабінет мера.
— Я хотів би зробити ще одну спробу відмовити вас іти до того крісла...
— Давайте... — запропонував мер.
— Благаю, не йдіть... Немає чого з темними світами жартувати. — І директор звернувся до Лева: — Ви ж учений, етнограф, ви ж маєте знати, що навіть крісло має душу. Двері оті скриплячі теж мають душу. Львів має душу!..
— Саме душа Львова мене найбільше цікавить! — ошелешив директора Безрукий. — Ходімо!
Мер мовчки стенув плечима. Наче це був не владний мер, а якийсь послужний ходячий пристрій до божевільного вченого, схожого на дикого лева, що прагне крові.
Привид Домовина не був би головним привидом Львова, якби уважно не фіксував усього, що відбувалося в кабінеті мера (його теж, до речі). І був би останнім лопухом, якби не полетів слідом за мером і доцентом, з якими, судячи з усього, йому трішки доведеться поморочитися... Не все так легко, як здається... А що поробиш?.. Життя...
А ще Домовина належно оцінив мізки цих двох сміливців. Молодці!.. Швидко допетрали... Бо саме з крісла дракона Верховний привид радив йому починати пошуки душі Львова... Нині опівночі...
8
Головний привид Львова кружляв біля мера і доцента й тішився, як ненормальний. Відривався на всі сто. Що вони, смертні, можуть побачити своїми сліпими очима? Як фіранки тріпочуть од вітру? Хіба що... Те, що багато до чого додумалися, за це їх варто похвалити. Бо люди так деградували у пошуках комфорту для тіла, що перестали вірити у правду. Для них справжня правда — божевілля, химери, фантазії... У кращому випадку — казки... Тому наймудріші — діти. Або «схиблені». Так люди називають тих, хто вміє бачити не лише ковбасу...
Домовина стільки часу провів поруч Змієборця, бачив його як ззовні, так і зсередини, але що той такий мудрий — навіть не передбачав... Певно, мер у нього навчився. Все-таки постійне перебування в оточенні іншої енергії марно не минуло...
Доцента Безрукого привид уже знав не з чуток. Екземпляр такий, що ого-го!.. Витягнув із земного пекла привида безрукого ката... Пощастило катові... Домовина йому заздрив. Бо сам хотів би покинути ці кляті руїни і знестися в небо! Може, коли вкраде душу в міста і надійно замкне, то вдасться. Принаймні такі можливості Хаосом передбачені. Побачимо... А Безрукого після звільнення ката Домовина зненавидів не на жарт... Більше за пекельний промінь сонця!
І ось тепер, коли Морок з хвилини на хвилину запанує на землі, двоє земних людців ідуть в історичний музей, до священного трону дракона, щоб побачити дива?.. Хто вам ці дива відкриє, людоньки?.. Ви думаєте, що Бог вам дав очі, щоб бачити?.. Дзуськи! Очі маєте для того, щоб бути сліпими! Вони не відкривають, вони закривають від вас світ! Бо що можна вгледіти через дві цяточки, що безперервно бігають по ліліпутській орбіті, ще й, як хмарами, затьмарюються кліпанням? Що?
Домовина бачив, як крісло оживає... Як з'являється його дух, наповнюючи дикою енергією тіло дракона. Як запалюються очі чудовиська і горять запеклою кров'ю. Дракон вигинається, наче хоче проковтнути свого хвоста... І враз випрямляється у своїй страхітливій величі! Б'є себе в груди і рикає на весь світ. Дракон знає, чому сьогодні ожив. Шукає кривавими очима Домовину. Крилами наказує привидові підійти... І хоча Домовина за свої віковічні поневіряння надивився всього, йому стає страшно...
Годинник на ратуші почав вибивати північ. З першим його бамканням дракона затрусило. Він умить зробився одним смоляним згустком, з якого виринула смерть. Вона нахабно щирилася привиду і махала косою. А дракон знову почав ставати кріслом. Годинник бив далі, наче вгачував гвіздки в домовину. Смерть всілася на крісло. Посовалася своїм кістлявим задом, ніби намагалася вмоститися зручніше. А коли годинник на ратуші востаннє бамкнув і затих, щезла. Як спалах, Домовина побачив на місці, де щойно совалася смерть, текст. Його очі миттю його зафіксували. Володів головний привид Львова такою картою пам'яті, що людям навіть не снилося. І навряд чи коли присниться. Бо вони, заземлені, навіть не володіють сном. А саме він і є справжнім життям.