Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.
Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне — скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її…
Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.
— Ти, що, мале, загубилося? — трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. — О-о, тут ціле море сліз — втопитися можна!
Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.
— Ключ… — ледь змогла вимовити вона.
— Що, зовсім погано? — так само насмішкувато запитав незнайомець.
— Знайдіть, будь ласка, мій ключ… — ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.
Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти — на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.
— Зараз як рукою зніме! — весело сказав він.
Віра геть забула про свого рятівника.
— Ви хто такий? — суворо запитала вона.
— Ніхто. Ваш сусід.
— Я вас не знаю!
— Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.
Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» — так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
— А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви — небожителі. Зараз заварю вам своєї травички — вона мене завжди рятує у таких випадках — та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…
— Я не спатиму, — майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: — Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.
— Гаразд, — зрадів той, — мені вже добряче набридла моя гарна господиня — головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.
— А ви хто?
— А ніхто, — знов сказав він. — Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.
— Як він називається? — без особливої зацікавлености запитала Віра.
— «Роман на замовлення».
— О, так це ви? — Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. — Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…
— Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.
Цей твір — випадковість.
— У житті нічого не буває випадковим, — сказала Віра. — Отже, ви винаймаєте квартиру…
— Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…
— Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, — зупинила його Віра. — А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.
— Дякую, я не курю! — сказав він.
— Неправда, — сказала Віра, вмикаючи кавоварку. — Усі ваші герої, пригадую, — затяті курці.
— Але вони не палять «Ґалуаз», — із викликом сказав сусід. — Це дороге задоволення.
— Задоволення має бути дорогим, — посміхнулася Віра.
— Ви, мабуть, гадаєте, що я — нещасний жебрак.
— Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.
— А хіба це не так?
— Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…
Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.
— Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, — сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. — Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.
— Ні, я зовсім не хочу спати! — запротестувала Віра.
Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.
— Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:
— Чому ви назвали мене «мале»?
— Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…
— Як ваше ім’я, мій рятівнику?
— Стас, — відповів той і попрямував до своїх дверей.
Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.
— Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
— Куди? Навіщо? — хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, — глибоким як колодязь похмільним сном.
— Ти що, спиш? — не вгамовувався Альбик. — Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
— Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! — Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками — голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне — вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…
«Але невже я така зіпсута? — думала Віра. — Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»
На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони — спільники. А зі спільниками не церемоняться.
Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула на те, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста…
Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою — навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.