— Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..
— Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
— Та у неї було повно мужиків!
— А ви що — свічку тримали?!
Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:
— Колеґи! — сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. — Наш обов’язок — гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон — завтра. Довше тримати її не можна — спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!
Ми дякуємо вам за моральну підтримку!
Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:
— Це все. Пояснення я взяла на себе. — І зникла у своєму кабінеті.
Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.
Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.
— Вона не любила мене… — час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. — Вона не могла… цього… через мене…
Я не вірю…
— Обійшлося! — полегшено зітхнув Володимир.
У Віри пашіли щоки. «Як просто, — думала вона. — Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду — Франція, Канни…».
— Ну ось і нема з нами Альки… — махнула рукою Ярослава. — І всі ми — мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.
— Рано ти втомилася! — презирливо увірвав її Володимир. — А я свого не хочу втратити!
Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.
— Та пішла ти! — відмахнувся Вовик. — Всім усе відомо! Не роби проблем — усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, — треба натиснути на Ліліану!
І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.
День дев’ятий
Його бурмотіння ніхто не слухав.
«А він, здається, має рацію, — подумала Віра. — А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»
Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо — труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.
Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки — матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.
— Співчуваю… Тримайтеся… — промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
— А… впізнаю тебе, — промовила вона. — Уся компанія вкупі! З тебе все й почалося. Мати твоя — вбивця, і ти — вбивця…
У Віри підкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
— Мені погано… Відвезіть мене додому… — прошепотіла ледь чутно.
Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завіз Віру, довів до самих дверей помешкання. Вона майже висіла на його тонкій руці. Потім повіз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посиділи в машині — Ярослава ніяк не могла знайти свою парасольку.
— Дай мені ампулу! — хрипко вимовила вона.
— Ти ж казала, що у зав’язці…
— З цим неможливо зав’язати. Гроші віддам завтра.
— Гаразд!
— Ти — сонечко! — пожвавішала Ярослава, кидаючи ампулу до кишені. — До завтра!
Вона вискочила з авта і швидко побігла до свого під’їзду. Вовик ще трохи посидів розслаблено, чекав, поки засвітяться знайомі вікна. Потім нервово схлипнув, завів мотор і рвучко виїхав з двору.
Він гнав машину порожніми вулицями, ніби втікав від погоні. Заскочивши до своєї квартири, він щонайперш прочинив двері у маленьку спальню, з якої одразу вдарив у ніздрі запах несвіжих простирадл. Бабуся лежала ніби мертва. Вовик прислухався: дихає. Він накинув ковдру на її худі ноги, вимкнув лампу і хутко перейшов до своєї кімнати.
Тремтячими руками набрав номер.
— Я слухаю, — відповіли йому сонним роздратованим голосом.
— Спиш?
— Щось хочеш повідомити?
— Та… Ні, я так… Якось гидко на душі.
— Хочеш, щоб було ще огидніше — давай продовжимо розмову, — запропонували йому.
— А ти щось маєш сказати? — напружився Вовик.
— Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
Слухавку поклали. Вовик трохи подумав і знову почав крутити диск. Слухавку довго не піднімали, він хотів уже покласти її, коли нарешті залунав голос Ярослави:
— Ну, хто там ще?
— Ярцю! — вигукнув Вовик. — Ярцю!
— А а а, це ти… чого тобі? Ніби тільки-но розпрощалися… Щось трапилось?
— Аліну поховали… — розгублено промовив Володимир.
— Ти, мабуть, божеволієш, — сказала Ярослава. — Ти для цього подзвонив, щоби сповістити цю дивну новину, — то мушу тобі сказати, що на цвинтарі ми були разом!
— Та ні, я просто не можу цього усвідомити, — почав виправдовуватися він. — А як ти, з тобою все гаразд?
— Поки так, а зараз, сподіваюся, буде ще краще…
— Може, кинеш цю звичку, Ярцю? — з надією запитав Володимир. — От просто зараз і зав’яжеш?
— Просто зараз і зав’яжу, тільки шнурки попрасую…
— Я не жартую.
— Я — також.
— А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всім? А ти була така тоненька, найкрасивіша… Завжди щось цікавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
— Не розчулюй мене, сонечко, — сказала Ярослава. — Я зараз заплaчу.
— Ярцю, — продовжував канючити Вовик. — Може, ти щось хочеш мені сказати? Як ти скажеш — то й я тобі щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
— Не забирай часу! — почала нервуватися Ярослава. — Ніч така коротка, а завтра мені треба бути як огірочок…
— Значить, нічого не скажеш? — ще раз запитав він.
— Особисто мені нема про що говорити, повір мені і відчепися — гаємо час!
— Що ж… — зітхнув Володимир. — Я хотів як краще.
Прощавай!
— Добраніч, до завтра.
— Еге ж… до завтра, Ярцю!
Він поклав слухавку і тоненько, як цуценя, заскавчав над нею…
Це він колись привів Ярославу до Лілі. Вони зустрілися у місті випадково — в одному зі злачних клубів на околиці, прихисткові наркоманів та темних особистостей різних орієнтацій. Він і досі пам’ятав, як малим біг за величезною вантажівкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із віконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу він не запам’ятав, за що, до речі, йому тоді дісталося від Лілі.
Відтоді він намагався побачити знайому постать скрізь. І от через стільки років вони зустрілися в тому клубі.
Вона його, звичайно ж, не впізнала. А коли впізнала, він почув її сміх — той самий, заливистий і низький, який він сотні разів намагався відтворити не тільки у своїй уяві. Так могла сміятися лише Ярця. Він, щасливий від цієї зустрічі, привів її до аґентства і по обіцяв нікому не казати, що Ярця вже давно й серйозно сидить на голці. Він був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, він кожного разу сподівався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справді ніхто не був потрібен. От і зараз, звільнившись від занудливого приятеля, Ярослава розіклала на столі своїх вірних маленьких друзів — голку, ампулу, шприц…
«Царство тобі небесне, маленька стерво, Алько…» — подумала Ярослава і, ніби чарку, підняла вгору заштрик із прозорою рідиною.
Віра не спала. Безсоння вже стало звичайним станом. Вона лише молилася, щоби привиди ночі не переслідували її. «Треба випити…» — подумала вона і з жалем згадала, що Альбик нещодавно вже спорожнив приховану нею пляшку. «Тоді треба напитися кави, щоб не спати взагалі!» — вирішила Віра і пішла ставити чайник. На кухонному столі ще лежав шматок шпалерів. Як клаптик дитинства, як свідок, що нашіптував їй: «Ти хороша дівчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мріяла…»