— It’s pourіng, I’m soaked to the skіn… — раптом голосно сказала Віра, посміхаючись до різнобарвних слоників…
Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотілося бігти, їхати, летіти, вистрибнути з вікна…
— Мамо! Саламандро! — вигукнула Віра. — Господи, хто-небудь!
Ледь не втрачаючи свідомости, вона вискочила зі своєї квартири й щосили загупала в сусідські двері, — за ними було спасіння, люди, той дивакуватий сусід, Стас, здається…
Він знову підхопив її і, майже непритомну, вніс у свою кімнату, штовхнувши двері ногою і ледь не прибивши лоба цікавій Місіс Гадсон.
— Що трапилося? — стривожено запитав він.
Віра задихалася.
— Я сама не знаю, — нарешті промовила вона. — Іноді зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…
— Ви мене потішили. Я сам не міг знайти приводу, щоби завітати до вас. А тут — ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Мені здається, ви чимось дуже стурбовані або перевтомлені.
— Я б не хотіла обтяжувати вас своїми розповідями про себе, тим більше, що все це — зовсім нецікаво.
Насправді їй чи не вперше в житті хотілося говорити й говорити без упину про будь що — тільки б знову не найшло божевілля.
— Вам подобається моя квартира? — без найменшого переходу раптом заговорила вона. — Її обставляв дизайнер — я тільки замовляла колір шпалерів. У спальні вони білі, у вітальні — бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кілька років тому я жила у крихітній квартирці і працювала у маленькій газетці, й так само не могла собі дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?
Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрібний час опинитися в потрібному місці, невже ви самі цього не відчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…
— Це ще не відомо — хто у кого опинився, — посміхнувся Стас.
— Я не жартую. Ви відчинили двері, коли мені це було потрібно, і побачили мене такою, якою не бачив ніхто. І зараз… Хоча, яке вам діло до мене? Я й сама іноді дивлюся на себе звідкись зі сторони, ніби замість мене сміється й розмовляє зовсім інша людина, а я відлетіла туди, звідки не повертаються. Дивлюся на себе і намагаюся зрозуміти — хто я така, навіщо я тут?
— Ви завжди жили самі? — запитав Стас.
— Так.
— А ваша мати…
— Ні, ні, ні! — Віра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину він відчув, що вона засинає. Він ледь устиг розшнурувати грубі модні чоботи і якось прилаштувати її на своїй потертій канапі. Він боявся поворухнутися й витягнути руку з під її плеча — так і ліг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, він погладив кінчик її волосся, так і лежав, тримаючи його у пальцях — пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…
Посеред ночі вона поворухнулася й уві сні ще міцніше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обійняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її він просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її і так само тихо знов лягти поруч.
Подумки Стас проробляв це вже вдесяте і уявляв, як їм одразу стане тепліше. Але страх розбудити її й порушити ці несвідомі обійми був сильнішим за холод.
Він продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло і вона не прокинулася. Він знав, що ці обійми — химерні й нереальні, як і все, що пов’язано з нею — «рибкою» з іншого виміру. При світлі вуличного ліхтаря, що падало на них, він мав можливість зблизька роздивитися її обличчя — з такою тоненькою шкірою, що на скроні можна було помітити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було ніколи — він обережно, як рідкісного метелика, обіймав жінку і не був ані п’яний, ані збуджено спітнілий, нетерплячий чи награно досвідчений. Жодне відчуття з його минулих пригод і випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосунків з цією жінкою. Він не помітив, як заснув.
Прокинувся під шосту ранку. У вікно вже заглядало непевне світло передосіннього промінчика. Він уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще тепліла заглибина від її тіла. Вона знову втекла. Тихо, як тоді, ніби випливла з кімнати разом із нічним протягом.
«Рибка, мила рибка», — з ніжністю подумав Стас, відчуваючи, що у його життя увійшло щось тепле, яскраве, незрозуміле і, мабуть, дуже сумне…
— Що це за неподобство? — репетувала на п’ятихвилинці Ліліана Олегівна. — Це переходить усякі межі! Що з Ярославою? Другий день не з’являтися на роботі — це вже свинство!
Розпустилися! Та — хвора, тому треба на теніс, у тої — незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархії у відділі!
Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михайлівною і привезіть або її, або її заяву про звільнення!
Вовик миттєво вискочив з кабінету.
Після цього скандалу Віра не змогла залишатись у кімнаті і вирішила піднятися до кав’ярні. У швидкісному ліфті зіштовхнулася із сивочолим завідувачем відділу маркетинґу і відвела очі — коханець Аліни схуд і постарів років на десять…
У кав’ярні Віра замовила собі каву і п’ятдесят грамів коньяку. Повертатися у відділ вона не збиралася. Тут їй було затишніше. Віра розкрила свій блокнот і почала робити нотатки для сьогоднішнього інтерв’ю із заїжджим ґастролером. Раптом у кишені запищала мобілка.
— Віро! Скоріше сюди! — кричала в трубку Заріна. — З Ярославою нещастя!
Не допивши каву, Віра побігла до ліфту.
Посеред кабінету Ліліани стояв Вовик і, захлинаючись словами, розповідав:
— Я стукаю, дзвоню — не відчиняє! Добре, що колись вона дала мені свого ключа — відмикаю… А там…
Вона лежить на дивані, навкруг розкидані ампули, піґулки, шприци!.. Я одразу викликав міліцію…
— Я завжди попереджала — це добром не скінчиться! — нервово ламаючи тонкі пальці, сказала Ліліана Олегівна. — Ну, принаймні ми до цього ніяк не причетні…
— Ще одного похорону я не витримаю… — шепотіла Заріна. — Це якесь божевілля…
Віра вперше чула, що Ярослава — холодна неприступна красуня — сиділа на голці. Так ось у чому секрет її відсторонености і постійної знервованости!
— Ви ж того дня завозили її додому, — сказала вона Вовику. — Не помітили нічого підозрілого? Може, у неї був якийсь непевний психічний стан?
— Ха, він у неї завжди був непевний! Хіба я їй нянька? — Вовик нахабнів на очах.
— Хоч би як там було — цього разу, мабуть, від розмов з органами нам не відкрутитися! — констатувала Ліліана і пішла доповідати про чергову трагедію начальству…
Вона йшла заплутаними коридорами аґенції, і всі, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услід. Так було завжди. Так мало бути завжди! І так буде, думала Лілі. Недарма ж вона народилася в Англії! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала — коли їй виповнилося п’ять, родина змушена була повернутися «у зв’язку з родинними обставинами».
Цей вислів Лілі довго не могла второпати, аж доки не підросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, замість того, щоб помовчувати й жити у своє задоволення, винесла це питання на партійні збори. Отже, казкова країна і улюблений котедж із басейном та зеленими галявинами лишились далеко позаду, а сама Лілі стала «як усі».
Пішла в огидну школу з подряпаними сірими стінами (дарма мати переконувала, що це — найкраща спецшкола з англійським нахилом), сиділа за зашмульганою сотнями ліктів партою і їздила у ненависному метро до захаращеної стільцями музичної школи, що час від часу закривалася на ремонт. Життя батьків на рідній землі не налагодилося. Батько змінив англійських леді на секретарок друкарок референток.
А скаржитися на те було вже нікуди — припинили своє безтурботне й бездіяльне існування навіть житлові комітети. Тільки згодом Лілі зрозуміла, що втратила через материні ревнощі та батькової «аморалки».
— Роби що хочеш, але у тому багні, в яке ти мене загнав, я жити не буду! — поставила вона батькові ультиматум, і той піднімав усі старі зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потім — на роботу. У Лілі завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тієї країни, де на неї чекало міс це дружини мільйонера. В тому, що таке місце існує, Лілі не сумнівалась ані хвилини. Вона лише перебувала тут, «відбувала номер», який тимчасово призначила їй виконувати на арені цього сірого життя доля.