— Як вона мені вже набридла, с-с-сука… — прошепотіла супутниця Ліліани. — Увесь час прикидається…
— А може, й не прикидається, — сказала Ліліана. — Облиш! Тепер ми майже на фінішній прямій. Головне, хто буде першим. Гадаю — ми!..
Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.
«Щось забагато смертей на моєму шляху! — думала Віра, виходячи з цвинтаря. — Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навіть зі звичайнісінькою операцією з видалення апендикса, а не те що зі смертю. Невже на мене постійно котитимуться ці чорні хвилі? Як я можу це зупинити?
Мені нічого не допомагає…» Раніше вона мріяла знай ти порятунок у родині, яку вона створить, вибудує по порцеляновій цеглинці — охайний, дорогоцінний прихисток для душі. Але цегла кришилась у її невмілих руках і лишала по собі купу битого щебеню. Пам’ятаючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосунків», і її — нижчий від середнього — роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним і холодним океаном її безбарвного життя.
Але саме сьогодні вона була настроєна доволі рішуче. На вечірці, влаштованій у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зі звичайною поблажливістю — з огидою та здивуванням: як вона могла терпіти цього тупого, масного й розбещеного типа?
Треба було щось негайно змінювати! Попередня розмова з професором дала надію на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генія», свого сусіда. Вона не пам’ятала, як і чому опинилася в його вбогій кімнатці. Пекучий сором і досі охоплював її при згадці, як крадькома, аби нікого не розбудити, вислизала з квартири Місіс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у ліжку.
Віра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спіймала зеленого жигуля й назвала адресу клініки.
— Ого! Це ж інший кінець міста! Тридцятка — не менше! — сказав їй нахабний молодик. — Грошей вистачить? — додав він, оглядаючи більш ніж скромний Вірин «прикид» — потерті джинси та чорну футболку.
Віра мовчки відчинила задні дверцята, всілася на сидіння й дістала з рюкзачка свого мобільника.
— О’кей! — весело кивнув нахаба й миттю зірвався з місця.
Віра набрала номер Альбика — їй не терпілося зі шкребти перший обтяжливий шар полуди зі свого життя.
— Привіт! — радісно відізвався автовідповідач. — Мене зараз немає вдома! Залиште інформацію після сиґналу!
Віра ледь дочекалася останнього гудка:
— От і добре, що тебе немає вдома! — вигукнула вона. — Отже, з сьогоднішнього дня я для тебе припиняю існування!
— Зачекай! — схопив слухавку Альбик. — Ти що, з глузду з’їхала, кицю?
— Якраз навпаки! — спокійно відказала Віра. — Я не жартую. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.
— Ну хочеш, завтра ж підемо до загсу? У мене є знайомство — за мить розпишуть!
Віра засміялася.
— Облиш. Це ти з’їхав з глузду! — і вона з полегшенням натисла на кнопку. Її мобілка ще довго пищала в торбинці. Аж доки вона не прочинила вікно й не викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помітила, як пластиковий пискун зник під колесами вантажівки, що їхала позаду.
— Ну ти даєш! — захоплено сказав молодик. — Краще б віддала мені!
Професор зустрів Віру привітно. На ньому вже не було білого халата, і це заспокоювало.
— Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! — сказав він, прочиняючи інші, майже непомітні з першого погляду, двері поза своїм робочим столом.
Віра увійшла у напівзатемнену затишну кімнату.
Темні жалюзі на вікнах, лікарський диванчик крісло, торшер у стилі бароко, книжкові полиці, журнальний столик зі смішною порцеляновою фігуркою Арлекіна, теплі кольори шпалерів… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.
— Лягайте сюди! — наказав професор, вказуючи на диванчик.
— Роздягатися не треба? — спробувала пожартувати Віра.
— Ви даремно іронізуєте, — зауважив той. — Треба налаштуватися серйозніше.
Віра покірно прилягла. Він сів поруч у м’яке крісло.
— Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якісь реальні спогади про минуле? Я маю на увазі не ваші фантазії та сни.
— У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тільки завдяки її листам, що збереглися. З них я постійно намагаюся вибудувати її образ, але він мінливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мій сон… Вона постійно з’являється мені й ніби керує моїми вчинками, оберігає, попереджає… Вона — чи не єдина світла пляма у моєму житті.
— Матір пам’ятаєте?
— Майже ні. Лишилися фотографії, уривки спогадів… Вона, здається, була дуже вродлива… Темні великі очі. Вони мене лякають. Циганка у сквері…
Щось жахливе…
— Як у вас із пам’яттю зараз?
— Це, мабуть, смішно, професоре, але я записую усе, що зі мною відбувається, — боюся, що розгублю й це.
— Що записуєте — це добре. На старості матимете матеріал для мемуарів, — посміхнувся професор. — А що вас найбільше непокоїть?
— Сновидіння. Останнім часом я боюся спати. Але, Олексію Степановичу, я не вірю у сни і не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонників». Усе це дур ниці.
— Згоден, «сонники» — це розважальна література.
А ось сновидіння, любесенька, — це повідомлення, які надходять до нас із зовнішнього світу та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Наші сни — це шифри. До них треба шукати ключі, а не трактувати за допомогою шарлатанів.
— Як же мені знайти ті ключі?
— Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.
Зараз ми тільки налаштуємо ваш «комп’ютер».
Віра здивовано подивилася на нього.
— Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночі, коли ви ніби відключаєтеся, він опрацьовує всю інформацію, що ви накопичили, з’єднує її з тією, що вже зберігається у пам’яті, та вибудовує один ланцюг. Так би мовити, вимальовує повну картину життя, допомагає планувати майбутнє, застерігає від небезпеки. Проникаючи у природу сновидінь, ми можемо відслідковувати нервові процеси, запобігати хворобам. Головне — правильно розшифрувати інформацію. Тільки попереджаю одразу: доки ви самі не будете готові знати про себе правду, шифру ми не знайдемо. Мозок пручатиметься.
— Я готова, професоре, — сказала Віра. — Саме зараз я готова як ніколи! Час, мабуть, настав…
— Навіть якщо ви дізнаєтесь про себе щось неприємне?
«Принаймні, може, згадаю, як опинилась у Стаса тієї ночі і чи було щось між нами?» — подумки посміхнулася Віра й рішуче кивнула головою:
— Я хочу знати про себе усе. Я увесь час рефлексую, роблю дурниці. Це обтяжує мене фізично й морально.
Більше я цього не витримаю!
— Зрозуміло, — сказав професор. — Тоді почнемо… розслабтеся…
За кілька хвилин перед Віриними очима попливли різнобарвні інтеґрали. Їй здалося, що вона поволі втрачає свідомість…
Здавалося, цей день — безкінечний. Спершу — цвинтар, потім — сеанс гіпнозу. Професор сказав, що таких сеансів має бути як мінімум три чотири. Пер ший лише оселив у душі тривогу. Віра повернулася додому о пів на одинадцяту ночі й ледь дісталася ліжка. Лягла не роздягаючись і майже одразу почала занурюватись у тугі хвилі марень.
«Я не сплю… Я, мабуть, помираю» — думала Віра і розуміла, що це сон уві сні, і навіть якщо вона скине з себе перший шар марень, — випірне у другому й третьому, але не прокинеться остаточно. Такий стан був у неї завжди після перенапруження. Теплі й холодні хвилі ночі поглинали її і викидали то на один берег, то на інший. І на кожному виникали інші картини.
Вона бачила себе маленькою дівчинкою у колодязі темного двору, з усіх боків оточеного високими будинками. Посеред двору — знайома біла лава. На ній — зграя дітлахів.
— Це — багатії, — каже мати. — Не водися з ними, знущатимуться та й годі!
— Вони — мерці! — каже Саламандра.
«Лолітки!» — презирливо думає Віра маленька, гордовито проходячи повз компанію. Але не може примусити себе не дивитися на вишуканий, не по дитячому модний одяг, не вдихати запах їхніх парфумів. Вона зустрічається поглядом з однією із дівчат, і солодкава нудота підступає до горла: одне око у неї зелене, друге — блакитне. «Хіба так буває? — думає маленька Віра. — Яка потвора! А ще й вистьобується!»