— Сонечко моє, - цілувала його в лобик бабуся. — Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки — хлопчик!
— А раптом мене вб’ють на вулиці? — казав малий, згадуючи бабусин «девіз».
— Не кажи дурниць! — заспокоювала вона. — Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.
Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… — розмірковував Вовик. — Це не інтеліґентно. Це — сором».
Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.
Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.
Нарешті день здійснення мрії настав — у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.
Найголовнішим було сповнення давньої мрії.
Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.
Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект — вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав грим та парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.
— Ваша дівчина худенька чи повненька? — питала вона.
— Ну… мабуть, така, як я… — червонів Вовик.
— Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?
— У неї нога завелика… — мурмотів той.
Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і — з великими труднощами — чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».
Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.
Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.
Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…
Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.
Другий етап був найстрашнішим — треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі — Лілі. Він запросив її до себе, — хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…
Перше ж запитання Лілі сповнило його гордістю.
— Я, мабуть, помилилася квартирою? — сказала вона. — Тут мав мешкати чоловік на ім’я Володимир, із бабусею… Ви не підкажете…
Потім вони довго сміялися на кухні, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лілі він не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях і за власні гроші накупила ще купу необхідного: штучний бюст з латексу, розкішну перуку, чудові колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.
Вони насолоджувалися власними жартами й відновленим спілкуванням. Лілі запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити модні речі. Відтоді вони були разом. Нічні клуби ґеїв та лесбійок стали їхнім улюбленим місцем зустрічей.
Поволі під керівництвом Лілі та деяких нових знайомих — артистів «травесті-шоу» — Вовик навчився носити сукні з великим декольте. Щоправда, штучний бюст іноді міг відклеїтись у найвідповідальніший момент під час танцю, а від спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбільші прикрощі траплялися з колготами. Вовик купував найдорожчі, але вони усе одно «пускали стрілки», і це страшенно дратувало.
У сумочці завжди лежала пара друга запасних.
Вдома й на роботі він не афішував своїх нахилів.
Але траплялися й курйози.
Якось, повертаючися з клубу, де він ледь відбився від якогось тлустого й старого ґея, у власному під’їзді Вовик зіштовхнувся із сусідом, що курив опівночі на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкішну красуню масним поглядом. А потім присвиснув удруге, побачивши, що красуня відмикає двері квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранці сусід уже чатував біля його дверей.
— Ну ти, старичок, даєш! — вигукнув він.
Вовик похолов.
— Такий скромник, — продовжував сусід, — а таку бабу зняв! Як це тобі вдалося? Поділися досвідом, де вони такі водяться?
Вовик зітхнув з полегшенням і скромно примружив очі.
— Це моя давня подруга. А що, сподобалася?
— Атож! Мені б таку! — зацмокав язиком сусід й одразу заповажав охайного «хлюпика».
Навіть Вовикова стара бабуся якось запитала:
— А що то за дівчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подінеш — до притулку?!
Після цих не потрібних йому балачок він вирішив винайняти тиху квартирку на околиці, де зберігатиме свій гардероб і де на струнку молоду жінку ніхто не звертатиме уваги.
Вовик почувався щасливим. Лілі усіляко підтримувала його. Іноді вона сама одягалася по чоловічому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публіку.
Одного разу, коли вони сиділи в кав’ярні, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чолов’яга.
— Ну от, — задоволено посміхнулася Лілі, — ти склав іспит «на відмінно». Навіть став кращий за мене — я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйозніші справи… І, зсунувши стільці, вони тихо повели мову про головне…
…Молода струнка жінка спускалася сходами. Ліфт був відімкнений, і її тоненькі посріблені обцаси дзвінко цокали в темряві під’їзду. На другому поверсі жінка зупинилася, підтягнула колготки, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, дістала люстерко і прискіпливо оглянула себе. Вона не помітила, як з за стіни, що відгороджувала від сходів сміттєпровід, виступила тінь…
Мить — і тонка мотузка обвила шию. Жінка захрипіла, перебираючи ногами і хапаючись руками за повітря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивці.
Розкішний капелюх разом із перукою злетів з її голови, помада розмазюкалася. З під французької косметики проступило мертве обличчя Вовика…
…Сутеніло. Тролейбус їхав майже порожній, і ніхто не звернув увагу на бліду жінку, ноги та руки якої були вкриті свіжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всі боки. Завузька для її розкішної фігури блакитна сукня щільно обтягувала тіло, було помітно, що на жінці немає білизни.
«Мабуть, п’яна повія…» — подумав кондуктор.
Жінка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сваритися — нехай їде, що з такої візьмеш… Він не міг знати, яких зусиль коштував жінці цей день.
Вона відганяла від себе страшну згадку про те, як отямилась у суцільній задушливій темряві, і про перше, що спало на думку: «Це — домовина. Я мертва…»
Але коли вона, зібравши всі сили, вдарила головою й руками в стелю — та відкинулась, і, незважаючи на слабкість, жінка зловісно розсміялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»
Спочатку її знудило, вона жадібно пила воду, і їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очі, знайшла в кутку на підлозі свою сумочку, трохи пригладила волосся і зачинила за собою двері.