Ірен Роздобудько Мерці
Бібліотека газети «Книжник-Ревю» Серія «ІНТУЇЦІЯ» ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
…Це сталося. Нарештi сталося… Тепер треба було по думати лише про одне - що робити з тiлом. Іншого ви ходу не залишалося: його не обхiдно розчленувати. Я вже знаю, що людськi тiла - коли вони перетворюються саме на тіла - мають рiзну вагу: тi, що померли власною смертю, набагато легшi i гнуч кiшi від тих, кого було вбито. Менi доводилося пiднiмати мерцiв. З дитинства я часто потрапляла на похорони i навiть iнодi допомагала дорослим перено сити тiло до труни, пiдставляючи пiд п’яти свої маленькi долонi. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, i вона завжди брала мене iз собою, вважаючи, що не можна вiдгороджувати дитину вiд будь яких проявiв життя. А смерть - життя вiчне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я бiльше люблю висушенi або паперовi квiти. I не боюся мертвих тiл.
I ось тепер, напружуючи м’язи i тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тiло з килима на розстелену клейонку… Чоло цiєї свинцево лялькової тушi було ще вологе вiд краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося пiд руками, гальмувало рух, застрягало пiд пахвою чи лопатками, тодi голова закидалася назад, i вiд цього очi час вiд часу вiдкривалися i втуплювалися в мене порожнiми сiро водянистими зiницями. Це було неприємно. Але врештi я здогадалася обрiзати довгi пасма гострим ножем майже пiд самий корiнь. Нарештi останнiм поштовхом я зiпхнула тiло на клейонку. I дозволила собi першу цигарку.
Вона лежала передi мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) - ноги переплелися, одна рука завелася пiд спину i, здається, вивихнулася пiд час цих пересувань; бiла спiдниця задерлася, колготки розiрвалися, а з пiд зiм’ятого пiджака виглядав комiрець бездоганно бiлої блузки, все засипалося й облiпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косме тикою, i я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного ан глiйського костюма, цiєї батистової блузки, колготок фiрми «Леванте» i дорогої французької бiлизни.
Перепочивши, я зав’язала на головi бандану, аби власне волосся не лiзло менi в очi пiд час роботи, роздяглася, лишивши на собi тiльки бiлизну та великий клейончатий фартух. Перевiрила дверi, вiкна, на пiдлозi акуратно розклала ножiвку, три ножi рiзного розмiру, ганчiр’я та три порожнi тази… Нарештi це сталося.
ЧАСТИНА ПЕРША
Iнформацiйна аґенцiя знаходилася в центрi мiста i займала одну з най престижнiших у місті будiвель, двад цятий поверх якої увiнчувала ґотична башта кав’ярня. З десяток років тому аґенцiя орендувала кiлька кiмнат на першому поверсi i ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка iнформацiя стала об’єктом купiвлi та продажу. I ось тепер тут було безлiч вiддiлiв i купа працiвникiв, якi знали один одного лише в обличчя. Кожен пiдроздiл був окремою державою.
Вiрi призначили зустрiч рiвно на дев’яту. Пiзнiше починалася загальна нарада. До красивого будинку Вiра приїхала о восьмiй. Їй завжди потрiбен був час, аби обмiркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькi хитрощi, про якi знала тiльки вона. Адже довколишні люди сприймали Вiру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жiнкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фiльм Мiхалкова. Сьогоднi у неї був важливий день - вона влаштовувалася на роботу.
Вона й до того працювала не де небудь: на одному з каналiв телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так i називалася: «Новини вiд Вiри». На телебаченнi, особливо на її каналi, панував справжнiй безлад. Нiхто нiколи не знав, що знiматиме завтра. Самовпевненi хлопчики та дiвчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собi на вечiр новий шматок м’яса чоловiчої чи жiночої статi. Цей свiт був їй чужий. За десять рокiв своєї кар’єри Вiра навчилась усього. Мода, полiтика, медицина, економiка, кримiналiстика - вона хапалася за будь якi теми. В неї був єдиний Божий дар - шалена iнтуїцiя. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» i на iспитах в унiверситетi, i пiд час бесiд у прямому ефiрi, i в словесних баталiях з письмен никами чи полiтичними дiячами. Але усi її починання тонули в драговинi безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачiв.
Пiдсвiдомо Вiра шукала виходу. Всi шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. I от рiвно мiсяць тому, пiсля важкого, нiби вiз, який вона тягнула пластилiновою дорогою, iнтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообiдати до Прес клубу. Це було її звичайне мiсце побачень із друзями та надiйний прихисток вiд набридливих прихильни кiв - туди пускали тiльки за посвiдченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярiв та телевiзiйникiв ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у помiч!», смаженi ковбаски йменува лися «Рука Москви», а смачна велика вiдбивна, яку Вiра зазвичай замовляла пiсля овочевого салату «Дебати», проходила пiд кодовою назвою «Наших б’ють!» На стiнах красувалися вирiзки статей, кари катури та смiшнi заголовки з вiдомих газет. Офiцiанти, бармен та господар ресторану завжди приязно вiталися з нею i нiколи не пiдсажували за її столик iнших клiєнтiв - це було табу: Вiра не любила спiлку ватися пiд час обiду.