Одного разу у Марії підвищився тиск, і дід Григорій покликав мене, щоб оглянути хвору. Бо ніяк не може вона дозволити собі лежати. Помідори, бачте, поспіли. Пора консервувати. Ну коли тут хворіти? Не сезон, таки… не сезон!
Я прийшла, тиск виміряла, ліки виписала. Відправила Марія чоловіка в аптеку, а я залишилася з нею до його повернення. Поки сиділи, розговорилися. Я розповіла бабі Марії, що завжди спостерігаю з подивом за її чоловіком. Вона розсміялася, і почала розповідати історію за історією з їхнього життя:
— Брат будував будинок, а Григорій робив їм всю теслярську роботу. Я приходила до брата допомагати, обід для будівельників варити, от і побачила його там. Скажу тобі правду — я йому зовсім не сподобалася, а він мені дуже. А йому навпаки, моя сестра старша сподобалася. Вона була йому до пари: висока, струнка, синьоока. А я що? Метр з каблуками, кругленька, рудоволоса, червонощока, лице у веснянках. Він і не дивився в мою сторону. Та дуже запав він мені в душу, дуже. Ночей не сплю, все думаю, як би його побачити. Одного разу я попросила брата привести його до нас додому. Брат так і зробив. Я весь вечір надивитися не могла, так і сиділа з відкритим ротом, ловила кожен його жест, кожне слово. То води йому холодної принесу, то чогось із солодощів… Та тільки цього мало. Він все на сестру мою, Ганьку, поглядає. А часи були інші, не те, що зараз: знайомся хоч в селі, хоч в інтернеті, зустрічайся та розмовляй де хочеш. Тоді батьки вирішували, кому і за кого заміж йти. — Марія поправила хустку і продовжила. — Батько підморгнув сестрі, щоб, коли Григорій буде йти, випровадила його. Це мало означати, що він вже її наречений. Але я допустити цього не могла! Я вибігла в сіни ще до відходу Григорія, і стала чекати. А як тільки він вийшов, я схопила його, і сама поцілувала. На щастя батько мій це побачив. Через місяць ми одружилися.
— А як же дід Григорій? Не заперечував? — запитала я. — Він же ж вас не любив?
— Нє! Не любив, але перечити не став. Він був сирота, а тут моя рідня його, як сина прийняла. А потім, як говоритися: притерпілося — полюбилося. Так і живемо вже понад півстоліття і не шкодуємо. Принаймні я, — баба Марія моргнула мені, вказавши в сторону дверей. — Ади, чоловік з ліками повернувся. Щось швидко ти впорався, я тільки розповідати почала, — до Григорія.
— Про що розповідала? — запитав Григорій.
— Та, про наше сватання лікарці розказувала…
Баба Марія не встигла закінчити, як дід зареготав голосно-голосно, і повними сліз очами подивившись на дружину каже:
— Що то сватання? То не цікаво. Певно вже так мало бути. Ти краще про одруження розкажи. Відкрий секрет, як злякалася, що не прийду до церкви.
Марія витерла вологі очі, бо також не втрималась, і розреготалась від спогадів. Сьорбнула води і почала:
— Та вже, і не говори Грицю, було таке. Так ось, Галюню, слухай: В неділю вранці я готувалася під вінець. З церкви прийшов чоловік і сказав, щоб молоді для вінчання приходили під кінець служби. Сповістив про час, а ми передали нареченому. Служба починалася о десятій, значить, до полудня потрібно бути в церкві. Кожен йшов до церкви окремо, а там повинні були зустрінеться біля вівтаря. Я прийшла точно до часу з гостями і ріднею. Чекаємо. Наречений спізнюється. Нікого від нареченого, ні душі. Минула година, а молодого все нема. Мої родичі почали нервувати. Батько ходить взад-вперед. Мама голосить: «осоромив, покинув»! Я мовчу.
Відправили брата до молодого в розвідку. Повернувся брат зі словами: «Готується, скоро буде». Чекаємо ще. Знаючи його повільність, і акуратність, можна було і не дивуватися. У нього завжди в усьому повинен бути лад. «Іде! Йде! — почулися голоси людей, які були ближче до хвіртки. Священик перехрестився зі словами: «Ну і слава Богу, нарешті!» Не зрозуміло, чи то від радості за нас — молодят, чи то від передчуття весільного обіду, погладив себе по животу.
Але яким було здивування народу, а моє, в першу чергу, коли в церковні ворота увійшов наречений. Я розреготалася від побаченого, сльози текли з очей. Наш акуратист йшов під вівтар в піджаку, застібненому на два ґудзики вище петель, і в тапочках замість чобіт. Видно, добре налякав його мій брат, що він в поспіху так нарядився. А в церкві знаєш що втяв? — Глянувши суворо в сторону чоловіка.
— Цікаво, що? — Запитала я здивовано, бо не думала, що ще буде продовження.
— Коли священик запитав: «Чи присягаєшся ти, Григорію, бути вірним дружині до смерті?» Він відповів: «Я присягаюся тобі, Маріє, у вірности до смерку!» Отаке то, дитино, було наше вінчання.
Марія реготала, тіло тряслося, з очей текли сльози. Григорій теж сміявся не менш імпульсивно. Нелегко самому себе висміювати, та ще й при сторонніх, але він підтримував сміх дружини…