— Розступіться, розступіться, би я вас соусом не облила, — веселенько заторкотіла Оленка, Василева племінниця, що прибула на похорон вуйка з самого Києва, бо покійний записав весь маєток на неї, так як дітей власних не мав. — Голубці такі добрі. Чуєте, як пахнуть? Їжте, вуйцю Грицю. Нате вам тарілку особисту, решта по двоє до тарілки. Закусюйте, аби все мені з’їли. І пийте… Наливайте…
Гриць взяв з рук дівчини тареля з голубцями і швидко встромив виделку у страву.
— Вуйку Грицю, на сухо не їжте, — запросив наповнити стакана молодий поважний чоловік, що сидів напроти, і вже почав цідити Грицеві сто грам. — Якби ж не було чим запити, але ж є…
— Що є — то є, — підтакнули чоловіки підставляючи і свої чарки. — Ну, за упокой душі…
Перевернули й до голубців.
Жінки вже також розчервонілись від горілки змішаної із вином.
— Ото добрий той «Кагор»! — почала розмову Ганна, коли за чоловічим столом затихли розмови, бо всі після чарочки поїдали теплі голубці.
— Ая-я, солодкий такий. А в голову як йде. Я вже п’яна! — додала своє Юстина, і до Іруськи, — якби які музики я би вже й гуляла.
— Боже, прости ї дурні гріха, — перехрестилась Іруська, бо чи то мудрішою була, чи пила через раз, та не так оп’яніла.
— Со святими упокой… — зятянгув дяк після голубців.
— Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять! — підтягнув хор.
Як тільки закінчили співати, наднесли картоплю з грибами та тушкованими стегнами. Аромат заповнив усю кімнату, яка і без того вже пропахла цибулею від маринованих оселедців, часником від пампушок, які подали з борщем, і квашеними огірками, яких добряче досипали до винігрету. За столами знову почався рух. Люди вже почували себе вільнішими, кожен наливав собі сам, а хтось і по два ризи. Розмови стали веселішими, жвавішими. Навіть глухий вуйко Тимко, який досі мовчав, наче раптово прочув[6], бо почав розмовляти нарівні з іншими. Жінки навпаки втишились, поопирались на спинки диванів схрестивши руки на животах і слухали про що говорять чоловіки.
— А памнітаєш Василеве вісілє, як ми йому Параску через ліс вели? Га, Тимку? — запитав Гриць.
— О, як не памнітаю. Ти був першим, я був другим. А Василь так і вмер, і ніц не знав.
Гриців племінник зблід від почутого, і вже почав дядькові знову наливати, але Гриця було не зупинити. Горілка робила своє.
— Та він собі такой раду давав, — продовжив Гриць. — Ану, котрої баби в селі не мав? І твою мав… і мою…
— Та мав… — понуривши голову відповідав Тимко, а потім раптом згадавши, що глухий, зробив вигляд, що не почув. — Що? Не чую. Що?
— Памнітаєш дівчинонько, як я тебе бавив, а в тебе був кривий пупець, я його направив… — затягнув вставши з місця Гриць, але племінник різко шарпнув його за кукав і всадив на лаву. — Стрию, вгомонітьсі, ви на похороні! Майте лице!
Люди за столами почали шуміти, заспокоюючи глухого Тимка, який все чеплявся до Гриця, щоб відповів йому на те, чого він скоріше не дочув. Гриць молов язиком щось незрозуміле. Племінник все шарпав за рукав і втихомирював стрия. Прикрикнули на Гриця й жінки, щоб трохи спинився. З сусідньої кімнати відгородженої тільки аркою попри стіл повний наїдків на той шум почали пхатись хористи, щоб подивитись, що ж там твориться. Дяк, який сидів посеред арки бачив усе, але не звертав уваги, все доливаючи і доливаючи собі і паламареві «Кагору», наче п’ють його востаннє в житті, а під кінець вже випивали за здоров’я Параски, що так гарно все зготувала і за кухарчине здоров’я голосно вдаривши чарками. Про покійного Василя наче б і забули.
Після останньої чарки, які випили до «налисників[7] з маком», гості разом із дяком і паламарем ще раз заспівавши «Вічна-а-я па-а-а-а-м’ять» почали виходити на подвір’я. Вийшла на поріг і Параска, щоб подякувати всім та випровадити людей до брами. Очі жінки не були червоними від сліз, а обличчя не виглядало дуже сумним. Чоловіки можливо й не помітили, а жінки виправдали все тим, що як би там не було, а Параска таки має рацію тримати зло на чоловіка, бо й справді, не кожен чоловік вдасть так, як Василь: цілий вік не мати спокою через бабів, і ще й вмерти у ліжку коханки.
— Але шкода Василє!
— Але то був хлоп, як дуб…
— Ото був файний похорон…
З тими розмовами люди помалу розходились з подвір’я, і тільки глухий Тимко присівши під плотом ще додумував сказані Грицем останні слова: «І твою мав… і мою…»
Зозуля
— Ну і що мені з ним робити? Куди його нести, куди мені з ним йти, в п’ятимістну кімнату? — витираючи сльози, плакала молода жінка, дивлячись у зіпріле вікно.