— Ну може ви все ж таки ще подумаєте, може почекаємо день з випискою, матусю? А раптом ви потім захочете вернути час назад, а час то вже й пішов. Виправити помилку може бути дуже важко, якщо не сказати, неможливо.
Лікар ходив взад-вперед по палаті, і нервово розмахував якимось папером перед очима молодої матусі.
— Дорога моя, зрозумійте ви нарешті, що жити вам з цим дуже важко. А життя довге, і будете ви бачити в кожнім малюкові свою дитинку, покинуту ось тут, зараз. А потім будете роки рахувати, коли він пішов би в школу, інститут чи армію…
— Дайте мені той клятий листок, я підпишу і піду. А про нього, — показуючи поглядом в сторону дитячого відділення, — держава подбає. Що я можу йому дати? Яке життя його чекає? Та я йому навіть елементарного: дитячого харчування, соків, памперсів не зможу купити, а не те, що дорогих ліків. Ви ж лікар, як ви не розумієте? Ви думаєте мені легко?
— Ви можете дати йому материнську любов, а вона, як звісно, міцніша будь яких ліків.
— Однією любов’ю не вижити! — крикнула. — На нормальне життя потрібні кошти! Що, цілуватиму його коли плакатиме від голоду чи болю? Це допоможе? Не хочу!
Жінка присіла на край стільця, і сперлася на спинку. Очі її були червоними від сліз, погляд упирався в нікуди. Видно було, що вона дуже страждає від прийнятого рішення. Лікар поклав на стіл купку паперів з позначками для підписів.
— Ось вам папери, час у вас є, подумайте…
Жінка ніяк не відреагувала. Вона навіть оком не моргнула. Коли лікар вийшов з палати, вона повільно потягнула руку до білих аркушів.
«Я, Дмитренко Оксана Володимирівна, добровільно і без примусу відмовляюся від свого новонародженого сина Дмитренко Антона Володимировича, і передаю його на піклування державі».
— Він мені не потрібен, я не зможу, — прошепотіла жінка і взявши в руку ручку, поставила три підписи, по одному на кожному аркуші. — Готово! Я не впораюся з хворим малюком, не впораюся…
Швидко вдягнувшись, склала свої скромні пожитки в рюкзак, і поспішила на вихід. У коридорі її зустріла медсестра, спробувала зупинити, але жінка відвернувшись, побігла по коридору.
— Зозуля!!! — крикнула їй у слід медсестра. — Навіть дитину свою не бачила, хоч би глянула, може і защеміло б щось всередині. Та йди… Бог тобі суддя!!!
Оксана бігла вниз по сходах: «Швидше б покинути ці стіни. Швидше б забути». Вона й не помітила, як пробігла через три поверхи і опинилася в приймальному покої лікарні. Забравши з роздягальні верхній одяг, вона пішла до виходу.
Штовхнувши важкі двері, відскочила: назустріч їй рушила бригада швидкої допомоги з вагітною жінкою на каталці.
— Пропустіть!!! Чергового гінеколога сюди, швидко! Маткова кровотеча на тридцятому тижні вагітності, — крикнув один з лікарів. Потрібна термінова операція… третя негативна ще й діабет.
Оксана тримала рукою двері, і не могла рушити з місця. В жінці на каталці вона впізнала вихованку одного з нею сиротинця. Це була Галя, Галя — Смішинка. Так її прозвали за дзвінкий сміх. Скільки ж років вони не бачилися? З десятого класу — напевно років п’ять. Вона була шокована почутим.
Оксана вже не поспішала додому. Щось її мов зупинило. Треба було з’ясувати, що з Галею. У свідомість повернулися слова лікаря: «Потрібно робити кесарів розтин, третя негативна група, у неї діабет». Жінка вирішила повернутися в свою палату, поки ніхто не здогадався, що вона втекла. Ну, бачила її медсестра в коридорі, але це нічого не змінює.
Оксана піднялася на третій поверх і увійшла в палату. Перш за все поглянула на стіл — паперів не було. Перед очима все знову попливло, сльози полилися з очей.
Головне зараз, щоб з Галею було все в порядку.
З коридору долітали голоси та метушня медперсоналу. Оксана прихилила двері. Їй вдалося зачути, що тільки що прибулу по «швидкій» жінку відвезли на операцію. Оксана прилягла на ліжко, з якою вже встигли зняти білизну. Вона молилася, просила Бога врятувати подрузі життя. Вона зловила себе на думці, що ніколи нічого у Господа не просила навіть для себе. А може варто було просити? А може і почув би? Думки Оксани перервав голос акушерки: «Що ж робити? Потрібен донор, крові у нас немає. У неї ні родичів, ні друзів. Де кров шукати?»
Оксана вискочила з палати:
— Я правильно зрозуміла? У неї третя негативна? Я її знаю, я можу дати кров!
— Та який з тебе донор, Дмитренко? Сама тільки що народила, не зміцніла ще!
Акушерка побігла в бік операційної. Оксана провела її очима, але через кілька секунд акушерка з’явилася в коридорі і крикнула:
— Ну де ти, Дмитренко. Швидко сюди, одягай бахили, виручай знайому.