Оксана увійшла в операційну. На столі лежала Галя. Вона була неймовірно блідою. Жінка сіла в крісло і приготувала руку для прямого переливання. Тонка робота медсестри і вена була знайдена. Оксана забулася дивлячись, як кров по краплі емігрує до Галі. Схаменулась вона від крику лікаря:
— Виймайте дитину, падає тиск, у неї зупинка серця. Дефібрилятор швидко! Ми її втрачаємо… Розряд!
Розряд, і два і три, ще і ще. Нічого не вдалося зробити. Медсестра наносила шви, педіатри займалися дитиною. Лікар вийшов з операційної, за ним Оксана:
— Лікарю, а як же малюк? Він буде жити? Він здоровий, з ним все в порядку?
— Жити буде, з ним все добре, шкода тільки мамку втратив. Кому він тепер потрібен? Ще один утриманець на опіці у держави…
Оксану ніби вдарили в серце ножем. Вона підняла очі на лікаря. Серце колотило так сильно, що здавалося вискочить із грудей.
— Він не буде рости сиротою. І мій не буде. Я заберу їх обох. Нічого, виростуть. Навіть у війну ніхто не кидав дітей, і я не залишу. Чуєте, не кину! Готуйте мені обох, — вчепившись в халат лікаря, молила Оксана.
Лікар дивився на неї й не вірив, що йому це каже та сама жінка, яка пару годин тому підписала відмову від власного сина.
— Лікарю, а де папери, що я залишила на столі? Ще не пізно все виправити? Знищте відмовний лист, я вас благаю!
— Який лист, ти що, Дмитренко? А хіба він був? — відповів лікар, посміхаючись.
Через тиждень Оксану з двома синами зустрічали подруги. Вони купили все необхідне: підгузки, дитяче харчування і одяг для хлопчиків. Працівники органів опіки подарували дітям коляску та ліжечка, а також допомогли коштами. Комендант гуртожитку бігла назустріч Оксані розмахуючи ордером на окрему кімнату. Вони тепер сім’я.
— Прорвемся, хлопчики! — глянувши на дітей, радісно вигукнула Оксана.
— Ось вам і зозуля!!! — змахуючи сльозу прошепотіла вслід натовпу медсестра.
Отакої…
Двоє хороших друзів Місько Смітніцький і Юзько Козіцький прибули в невеличке село на Західній Україні із Перемишля в сорокових роках, відразу після війни. Там влаштувались на роботу, одружились з місцевими дівчатами, і навіть свої перші невеличкі хатинки побудували поблизу. Вони купили в складщину[8] старий ґрунт, розділили його муром надвоє, і зробились близькими сусідами. Як кажуть у селах — «в межу».
Коли завагітніла Міськова жінка-красуня Ґенка, яка вважалась місцевою, а на справді була також в далекому минулому із польських переселенців, Місько з того дня почав кликати Юзька в куми. Когось іншого він і запросити не міг, бо хто може бути кращим хрещеним батьком його дитині, як не його найліпший товариш і земляк. А вже коли Юзькова Варвара також призналась, що носить під серцем дитя — з того дня товариші почали кликати один одного сватами. Так вони собі постановили, що як в них народяться дівчинка і хлопчик, вони їх обов’язково подружять.
Минали роки. Старшим був Міськів Влазьо, а молодшою Юзькова Марічка. Все як задумано. Кумували і сватались сусіди, жили дружно. Разом працювали. Разом дітей ростили, і сподівались, що колись дочекаються спільних онуків. Але життя, як кажуть, вводить свої корективи. Змінило життя й Міськів розум.
Владзьо, хоч був добрим хлопцем, але красою не дуже вдався. Що ж хотіти? Чистий тато: високий, гандрабатий[9], губатий і носатий. Ще й трохи згорблений, бо встидаючись власного двометрового росту часто пригинався. Ось і виробилась така звичка — горбиться, і що хочеш роби. Марічка, навпаки, дівка видна: круглолиця, не дуже висока, в міру повненька, але не товста. На вроду красива. Очі взяла від матері — сині, як небо. А волосся від тата — попелясте і блискуче.
А до танців були обоє беручкі та справні. Владзьо, хоч і закомплексований, а коли Марічку бачить поруч, ті комплекси кудись самі собою зникають. Як зійдуться на весілля, як візьмуться до танцю, то аж люди розступаються, так вони гарно витанцьовують, що рівні їм нема.
Після закінчення семилітки Марічка подалася до міста вчитись на кравчиню, а Владзьо лишився в селі. Працював у колгоспі їздовим.
Десь на двадцятому році, коли молоді вже подумували повінчатись, чи бодай розписатись, бо Марічка була комсомолкою, Місько, Владзів тато, чомусь почав бокувати[10] від свого товариша Юзька. Як вже Юзько не приступав до того з бесідою, той ніяк він не йшов на контакт. А коли Юзько заговорив про дітей, що пора б уже їх подружити, та чекати внучат, взагалі нічого не відповів, тільки глянув скоса на Юзька, і чкурнув до хати. Коли Владзьо почав розмову про одруження, батько не прийняв синового вибору.