— Не пара вона тобі, Владзю. Не пара, — вимахував руками Місько перед сином, що нічого не розуміючи сидів перед ним на кріслі, і тільки блимав очима.
— Як то, тату, не пара? Ми ж з дитинства паровані. Ви ж самі з вуйком Юзьком нас посватали з пеленок…
— Ну ще не посватали… — чухав потилицю батько. — Нащо тобі та Марічка? Що, дівок в селі мало? Як мало, то йди на друге село, на третє, — торочив[11] своє батько, штовхаючи хлопця в плече.
— Навіщо ж мені по селах жінки шукати, як я Марічку люблю? — впирався син.
— А сам не розумієш? Ти на неї подивися. Вона дівка, як троянда. А ти що? Жердка-жердкою! Ну яка ви пара? — Голосно кричав Місько, а Владзьо лиш кліпав очима, і все ще думав, що то батько його випробовує, чи на сміх бере. Батько ж цілком серйозно продовжував. — Твоя Марічка зафайна[12] до тебе. То нині ви молоді, то нічого не бачите і не розумієте, бо любов вам очі засліпила. А мине з десять років, ти полисієш, посивієш, ще більше згорбишся, он, як я ото! Вона, навпаки, ще більше розцвіте, і чкурне від тебе до якого голови колгоспу чи агронома. А ти тоді куди?
— Що ви, тату, таке несете? — образився хлопець, бо не хотів чути ані єдиного злого слова про свою кохану.
— Я не несу. Я знаю. І послухай мене сину: ніколи твоя Марічка не переступить нашого порога, як невістка. Що хоч роби, а моє слово останнє.
— Ну то я піду в приймаки до вуйка Юзька, — буркнув Владзьо, і гримнувши дверима вийшов на подвір’я, де носом до носа стрівся з Марічкою, яка стояла мов завмерла біля дверей Міськової хати.
— Ти все чула? — сполохано запитав хлопець.
— Чула, — відповіла дівчина, і притулилась до парубка. — Ти, Владзю як хочеш, то слухай вуйка Міська, але я тебе люблю, і ніколи не буде того, що він тобі наговорив. Не треба мені ані голів, ані агрономів. Я тебе люблю, і заміж лиш за тебе хочу.
— Ой, Марічко, і я лиш тебе люблю. Але тато…
— Що тато? А, давай, ми тихо-ціхо розпишемось. Ніхто й знати не буде. Добре? Га?
— Добре, — відповів хлопець і пригорнув до себе Марічку, — добре.
Минуло трохи більше року. Владзьо так і не зміг заперечити батьківському слову, бо той при кожній нагоді погрожував проклясти сина. Просила Міська й жінка, щоб дав жити молодим, але він став на своєму, і кляв синові на чім світ при кожній нагоді, як тільки той згадував про Марічку. А потім до села приїхали ветеринари-практиканти. Один із них вподобав собі кравчиню Марічку.
Навіть перед самим весіллям дівчина ще робила даремні спроби поговорити з Владзем. Казала, що все ще не пізно змінити, і вони можуть бути разом. Але як не старалась Марічка, її слова не змогли зрушити з місця хлопцевого страху перед батьківською забороною та прокляттям. Марічка вийшла заміж за міського ветеринара і поїхала жити кудись аж на Волинь. Владзьо лишився їздити на конях у рідному колгоспі.
Минали роки. У Марічки вже був синочок. Вона на свята привозила його до батьків. Заходила провідати і вуйка Міська. Там були їй раді, а ось Владзьо побачивши Марічку з чоловіком і дитям, втікав кудись з дому, і аж по кілька днів не давався чути, поки Марічка не від’їжджала з села. Марічка жила щасливо зі своїм Петром. А ось Владзьо…
Кілька разів на рік Владзьо приходив додому, і оголошував батькам, що має дівчину, й хотів би женитися. Років йому було вже зо двадцять п’ять. Ще більше згорбився. Почав лисіти. Мав рацію старий Місько — роки Владзя не скрашували. Кілька разів Владзьо був готовий поствататись до різних дівчат. Кілька разів батько Місько вишукував причину в тій чи іншій дівчині, щоб не дати синові змоги створити сім’ї:
«В тої мама має недобру славу. Повір, знаю, що кажу».
«В тої тато злодій».
«За ту люди не добре говорять».
«Та надто молода».
«Та вже занадто стара».
«Та не до тебе, бо вона для тебе зафайна».
І такої бесіди було майже щодня. Всі ті дівчата були й порядними, і красунями, але не в дівчатах була річ. Секрет Міськового незадоволення потенційними невістками крився в іншому.
Коли Місько взяв Ґенку за жінку, такої красуні на ціле село не було. Де не йшли разом — завжди люди дивувались, що то за файна в Міська жінка. І чоловіки на роботі про її красу жартували. І на весіллі всі її до танцю кликали, та в нього дозволу просили. Місько дозволяв, але всередині сам згорав від ревнощів. Навіть зараз, коли Ґенці вже добре за п’ятдесять, вона ще досить вродлива жінка. Місько останнім часом зовсім здурів. Навіть до сільмагу за хлібом жінку не відпускає. Сам ходить. А слідкує за нею пильніше, як в молодості. Чомусь вбив собі в голову, що й синові його буде так само погано, як йому при жінці красуні. Ось і руйнує тепер йому життя.