Ганна завжди поверталася, тому, що любила чоловіка дуже, тай не було більше куди їй подітися — бо сирота. Вона б рада для нього і зірки з неба діставати. І у всьому йому потурає[23], ні слова поперек не говорить. Сорочки йому цілу зиму вишиває, ноги йому миє, а ласки від нього не бачила ніколи. Тільки пиятика та кулаки.
Одного разу після чергової сварки та бійки поскаржилася Ганна сусідці, що якраз дала притулок у своєму хлівці їй і дітям.
— На все пішла б, — каже. — На все вже згідна, тільки, щоб жили в мирі та спокої.
А сусідка в селі знахаркою була. Травами та молитвами від хвороб людей зцілювала. І не тільки… Подумала-поміркувала вона хвильку, і говорить вона молодиці:
— Чула я, Ганно, таке кажуть, що в Сосулівці, є один ворожбит[24]. Старий він і дуже сильні його чари. Ти, кажеш, на все згідна? Як так, сусідко, то треба тобі до нього йти, мила. Тільки він один тобі допомогти зможе.
Розповіла сусідка Ганні, як потрапити до діда, але просила ще раз добре подумати, перед тим, як до нього йти. Подумати, чи вона повністю впевнена у своєму рішенні.
Жіночка була більш, ніж впевнена, що заради спокою сім’ї повинна допомогти чоловікові стати на шлях істинний.
Вранці, ще до сходу сонця, вийшла Ганна з дому, і пішла в далеку дорогу, прихопивши останні, і єдині, два карбованці, що колись заховала на «чорний день». Йти треба було пішки. Транспорту тоді не було. Інколи бувало, що їхав хтось підводою на ярмарку до Вашковець, але Ганні чужі очі були ні до чого. Зважилась на пішу ходу. Взуття власного не мала, а як і виходила куди, то взувала чоловікові чоботи, або бардачі[25]. Так і цього разу вдіяла. Взула вона старі чоловікові чоботиська, які ще й добре завеликі були. Йшла Ганна довго. Мозолі на ногах пекли і нили, бо онучі давно розмотались всередині, збилися в пальцях. Ганна йшла, розгрібаючи ногами глибокий сніг, минаючи село за селом, ніби не відчувала страшного болю. Йшла і щокроку примовляла: «Я повинна допомогти чоловікові».
Втомлена до півсмерті вона зайшла до села, а потім, допитавшись у людей знайшла ту хатинку без хвіртки на околиці села Сосулівки.
Постукала у двері. За хвильку на порозі виник дуже старий дідусь. Здавалося, що йому більше ста років. Він був маленького зросту, худенький, з довгою сивою бородою, і білим волоссям по плечі. Він зовсім не здивувався приходу жінки, так ніби він її чекав, бо навіть не питав хто вона і звідки. Впустивши до хати, посадив жінку коло теплої груби. Розповіла йому Ганна, хто їй порадив до нього прийти, і з якої причини. Почастувавши жінку, дід дав води, щоб вмитися і постелив біля печі на долівці. «Ти поспи до ранку, відпочинь з дороги. Завтра тобі знадобляться сили. Дуже багато сил!» — наповів.
Не розуміла жінка, для чого завтра їй знадобиться багато сил, хіба що на дорогу додому, але й заснути не змогла. Думала про дітей, про чоловіка свого безталанного. Плакала. Молилась, щоб Господь їх не опускав. Десь тільки над ранок їй вдалося задрімати. Їй снився дім і сусіди, ніби вони пліткують, що вона покинула чоловіка з дітьми, бо не змогла більше терпіти його побої. Приснилася їй свекруха, покійна, ніби лає її, чому дітей з собою не взяла. Прокинулася вона від слів: «Пора, доню, прокидайся. Година настала!»
Ганна з дідом вийшли із дверей і пішли назад хати. Під купою сухого гілля, що вчора було засипане високим снігом, а тепер розчищене були двері. Відсунули те гілля. Увійшли. Зійшли вниз по камінних східцях. Відразу Ганна і не зрозуміла, куди потрапила. Довкола було темно і сиро. Було чути, як десь вглибині землянки капає вода. Тільки в одному кутку миготів вогник схожий на свічку чи жарівку[26]. Коли очі трохи звикли до темряви, вона змогла роздивитися: посеред землянки стояв великий дерев’яний хрест; біля хреста стояв високий плетений кошик з різками тоншими і грубшими. Ганні й у голову не могло прийти, як ці речі можуть пов’язані між собою, та ще й допомогти її горю. Що збирається робити дід? Відповідь прийшла сама:
— Зробиш, як скажу, подіє. Все лихе мине, і горю твоєму прийде кінець. Бери прута і бий, що є сили по хресту. Бий і говори — «зрікаюся».
25
Бардачі — взуття, щось на шкталт сучасних кімнатних тапочок із грубого полотна чи шерсті із зав’язками, що обмотувались довколо ніг. Зазвичай бардачі вдягалися поверх чоботів, щоб запобігти ковзання в сильну ожеледицю.