— Гм. Непогано — за годину роботи! — сказав Король, дуже вдоволений із себе. — Тоді на сьогодні досить.
Він підвівся і дуже вишукано загорнувся в горностаєву мантію.
— Карету! Мені час до Перукаря! — велично сказав він.
І раптом помітив Руду Корову.
Він знову сів і взяв у руки королівське берло.
— А це що таке, га? — владно спитав він, коли Руда Корова під танцювала до підніжжя трону.
— Корова, ваша величність, — сказала вона просто.
— Це я бачу, — мовив Король. — Я ще не втратив зору. Але чого вам треба? Кажіть, та швидше, бо я о десятій мушу бути в Перукаря. Довше він не чекатиме, а мені треба підстригтися. Та киньте, ради всіх святих, оці стрибки й викрутаси! — роздратовано додав він. — Мені від них аж у голові паморочиться!
— Аж у голові паморочиться! — луною підхопили всі придворні.
— У тому-то й лихо, ваша величність. Я не можу спинитися, — жалібно промовила Руда Корова.
— Не можете спинитись? Дурниці! — розсердився Король. — Зараз же припиніть! Я, Король, вам наказую!
Руда Корова зробила просто-таки героїчне зусилля. У неї аж усі кістки повипиналися, так вона силкувалась зупинитися. Та все даремно. Вона й далі танцювала перед королівським троном.
— Я намагалася, ваша величність. Але не можу. Я танцюю вже цілих сім днів. Я ані заснула. І їсти майже не їла. Скубнула глоду раз чи двічі, ото й усе. Тому я й прийшла просити вашої поради.
— Гм! Дуже дивно, — мовив Король, зсунувши корону набік і чухаючи потилицю.
— Дуже дивно! — сказали придворні, й собі чухаючи потилиці.
— І як воно вам здається? — спитав Король.
— Дивно, — відповіла Руда Корова. — І все-таки… — Вона замовкла, ніби добираючи слово. — Все-таки приємно. Так наче в тебе всередині бринить сміх.
— Дивовижно! — сказав Король і, підперши голову рукою, загадався, що ж тут найкраще зробити.
Враз він зірвався на ноги й вигукнув:
— Сили небесні!
— Що, ваша величність? — скрикнули придворні.
— Та невже ж ви не бачите? — гукнув Король, так розхвилювавшись, що впустив з рук берло. — Який же я дурень, що відразу не помітив! І які ж ви всі телепні! — Він у гніві обернувся до придворних. — Хіба ж ви не бачите, що в неї на розі зачепилась падуча зоря!
— Он воно що! — закричали придворні, бо й вони раптом тепер помітили зорю. І що довше дивилися, то, здавалося, ясніше вона сяяла.
— У тому-то й лихо! — сказав Король. — Ну-те, любі мої придворні, зніміть лишень цю зорю, щоб оця… е-е-е… леді припинила танцювати й могла поснідати. Це зірка вам такого наробила, добродійко, — сказав він Рудій Корові, і знов до придворних: — Ну ж бо, починайте!
Він кивнув Старшому придворному, який галантно став перед Рудою Коровою і потяг зірку. Зірка не піддалася.
До Старшого придворного один по одному потяглися інші, — кожний хапав переднього за стан, — аж поки їх набралася довжелезна низка і всі вони стали гратись у «Чий батько дужчий» із зорею.
— Ой, голову, голову! — благала Корова.
— Тягніть дужче! — крикнув Король. Придворні потягли ще дужче. Вони тягли так, що в них обличчя поробилися червоні, як малина. Вони тягли, поки їм стало зовсім несила тягти, і всі вони попадали один на одного. А зірка й з місця не зрушила. Вона, як і перед тим, міцно сиділа на розі.
— Тц-тц-тц! — заклацав язиком Король. — Секретарю, погляньте лишень в Енциклопедію: що там є про Корів Із Зірками На Рогах?
Секретар став наколішки і поліз під трон. Потім враз виринув звідти з величезною зеленою книгою в руках, яка завжди там лежала про всяк випадок: ану ж король схоче щось довідатись.
Секретар погортав сторінки.
— Немає нічого, ваша величність. Є тільки про Корову, Що Перескочила Місяць, ви ж знаєте. Ось:
Король потер підборіддя, — це допомагало йому думати. Тоді з серцем зітхнув і поглянув на Руду Корову.
— Ось що я вам скажу, — промовив він, — спробуйте-но й собі.
— Що — спробувати? — перепитала Руда Корова.
— Перескочте Місяць. Це може зарадити. Так чи так, а спробувати варто.
— Мені? — обурено випросталася Руда Корова. ->. Вам, вам, а то ж кому? — нетерпляче сказав Король. Він квапився до Перукаря.
— Ваша величність, — промовила Руда Корова, — наважуюсь щонайпокірніше вам нагадати, що я — добропорядна, пристойна худобина, і мене змалечку вчили, що стрибати — це заняття не. для справжніх леді.