— Я залишуся у вас.
— Сказала так, — розповідала згодом місіс Бенкс чоловікові, — начеб зробила нам он яку ласку.
— А може, й зробила, — сказав містер Бенкс, на мить виткнувши носа з-за газети і одразу ж знов сховавши.
Коли мати пішла, Джейн з Майклом бочком-бочком підійшли ближче до Мері Поппінс, яка все стояла, мов укопана, згорнувши на грудях руки.
— Як ви прийшли? — спитала Джейн. — Вас так неначе вітром принесло.
— Вітром же, — коротко відповіла незнайома, потім розмотала з шиї шарф, скинула капелюшок і почепила на ріжок ліжка.
Вона ніби не збиралась більше нічого казати, тільки час від часу пирхала. Тому й Джейн не озивалася. Та коли Мері Поппінс нахилилася, щоб розпакувати сумку, Майкл не втерпів:
— Яка чудна сумка! — сказав він.
— Килим! — пояснила Мері Поппінс, встаючи ключика в замок.
— То в ній — килим?
— Ні, вона — з килима.
— А, розумію, — сказав Майкл, хоч насправді нічого не розумів.
Тим часом сумку вже було розкрито — і діти здивовано побачили, що вона порожнісінька.
— О! — вимовила Джейн. — Та там нічого немає!
[13 та 14 сторінки відсутні]
— Мері Поппінс, ви нас ніколи не покинете, еге ж?
З-під нічної сорочки не почулось ніякої відповіді. Майкл не міг з цим змиритися.
— Ви ж не покинете нас, ні? — стурбовано перепитав він ще раз.
Голова Мері Поппінс виринула з-під сорочки. Нянька здавалася дуже сердитою.
— Ще одне слово з цього кутка, — грізно мовила вона, — і я гукну поліцію!
— Я тільки хотів сказати, — нерішуче озвався Майкл, — ми… ми сподіваємося, що ви не підете від нас так одразу? — Він збентежився й замовк.
Мері Поппінс мовчки міряла очима то його, то Джейн. І кінець кінцем тільки пирхнула.
— Пробуду, поки вітер зміниться, — тільки й сказала вона, дмухнула на свічку й лягла в своє ліжко.
— Ну, то все гаразд, — промовив Майкл чи сам до себе, чи до Джейн.
Та Джейн його не чула. Вона думала про те, що сталося, і ніяк не могла надивуватись…
Отак Мері Поппінс оселилася в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці.
І, хоча інколи дехто з його мешканців нишком зітхав, згадуючи звичне тихе життя часів няньки Кеті, проте, загалом, усі вони раділи, що з'явилась Мері Поппінс.
Містер Бенкс радів, що вона прийшла, не спинивши вуличного руху, і не довелося давати Регулювальникові шилінг за клопіт. Місіс Бенкс раділа, бо мала нагоду перед кожним похвалитись: мовляв, у її дітей нянька така передова, що не визнає рекомендацій. Місіс Брілл з Елін раділи, бо тепер їм можна було днями пити в кухні чай з великих чашок і не морочити собі голови вечерею в Дитячій. І Робертсон Ей радів, бо в Мері Поппінс були тільки одні черевики, і вона чистила їх сама.
Але ніхто не знав, що думала про це сама Мері Поппінс, бо вона ніколи нікому нічого не розповідала.
СМІШИЛЬНИЙ ГАЗ
— А він буде дома, буде, буде? — спитала Джейн, коли вони з Майклом і Мері Поппінс вийшли з автобуса.
— А як ти гадаєш — чи попросив би мій дядько привести вас до себе на чай, якби сам збирався десь іти? — промовила Мері Поппінс, видимо ображена питанням Джейн.
Вона була в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта, а в ті дні, коли вона так одягалася, образити її було найлегше в світі.
Усі троє йшли в гостину до дядька Мері Поппінс містера Перука, і Джейн з Майклом так довго чекали цієї події, що тепер страшенно потерпали: ану ж не застануть містера Перука дома?
— Чому його звати містер Перук? У нього на голові перука? — спитав Майкл.
— Його звати містер Перук, бо таке у нього прізвище. І нема в нього на голові перуки, у нього на голові лисина, — сказала Мері Поппінс. — І коли, я почую ще бодай одне запитання, ми зараз же вернемось додому.
І вона пирхнула, як завжди, коли бувала невдоволена. Джейн і Майкл сердито перезирнулися. Вони ніби казали одне одному:
— Ні про що більше її не питай, бо ми так і не потрапимо туди!
На розі перед тютюновою крамницею Мері Поппінс поправила капелюшок на голові. Вітрина у цій крамниці була з тих, що роблять з однієї людини аж три, так що кінець кінцем тобі починало здаватись, ніби ти — це не ти, а цілий гурт інших людей. А проте Мері Поппінс зітхнула з утіхи, побачивши у вітрині аж три власних постаті відразу, кожну в синьому пальті з срібними ґудзичками і в синьому ж капелюшку під колір пальта. Дивитись на них Мері Поппінс було так приємно, що вона б хотіла, аби у вітрині відбивалося з десяток, а чи й три десятки Мері Поппінс. Що більше, то краще.