— Доброго дня, пане колишній студенте! — О, тільки не це! У проймі дверей своєї квартири стояла пані Польська у білій у тоненьку жовту ромашку нічній сорочці. — А до вас учора міліція приходила! І сьогодні також!
Пані Польська в уяві Германа була схожа на смерть. Рідке сиве склочене волосся, палаючі допитливі очі, бездоганно-впевнений тон.
— Міліція приходила? — він трохи не зрозумів.
— І до мене приходила. Двоє. Не у формі, але я документи перевірила — все правильно. Я глуха, але ж не сліпа!
— А чому ви вирішили, що вони приходили саме до мене? — Герман, правду кажучи, був трохи збентежений і слабо розумів, про що йдеться.
— Тому, що питали виключно про вас. Про те, що ви робили минулого понеділка з 13-ї до 14-ї? Ви щось накоїли?
— Я нічого не накоїв.
— Настає кінець світу! І починається він із нашого міста! Певне, ви чули про цей жах? П’ятеро, п’ятеро людей! Ви мені не повірите, але це — ритуальне вбивство. От побачите!
— Дякую, пані Польська, до побачення.
— Як поживає ваш хом’ячок?
«Який ще, в біса, хом’ячок?» — хотів було перепитати Герман, але вчасно осікся. Той самий хом’ячок, якому заважає спати український славен. Із ранку їхнього знайомства пані Польська була переконана, що Герман тримає вдома хом’яка. Герман занервував, тому що дуже швидко згадав про те, що він робив минулого понеділка з 13-ї до 14-ї. Розповідати про це будь-кому, особливо міліції, не входило в його плани.
Внизу Митрофанович терпляче дочекався, поки пані Польська зачинить за собою двері, і лише потому не поспішаючи почав підніматися нагору.
У цей час Кальченки, сусіди Германа по квартирі ліворуч — молода руда мама Наталя, двадцяти років, тимчасово безробітна, з донькою Яною, восьми місяців, її, Наталин, як думав Герман, чоловік, а насправді — молодший брат Вадим, вісімнадцяти років, студент; їхня мати та водночас уже двічі бабуся Ірина Олександрівна, сорока семи років, бухгалтер, із онуком, п’ятирічним Вовиком, сином старшої доньки Тетяни, на руках, та їхній батько і вже двічі дідусь, Сергій Анатолійович, сорока дев’яти років, безробітний — сиділи на кухні і пили чай каркаде. На столі лежала вчорашня газета, та сама, яку обговорювали сусіди. На першій сторінці було написано про вбивство, що сталося минулого понеділка, і вміщено п’ять світлин убитих. Основною темою бесіди, само собою, була ця подія. Але вже не стільки сама подія, як факт того, що до їхнього сусіда ліворуч і вчора, і сьогодні приходила міліція. При цьому ні вчора, ні сьогодні їм не вдалося з ним поговорити. Вчора його не було вдома — це відомо точно, але сьогодні він не відчинив їм двері — чому? Сергій Анатолійович докладно відповів міліціонерам на всі запитання стосовно сусіда, але ж нічого такого, що б їх порадувало, розказати не зміг. Як не дивно, але того понеділка із Кальченків нікого не було вдома. Хіба що заходила старша донька посидіти з сином, поки той спав, але про це старший Кальченко промовчав. Усе це його трохи непокоїло, бо він належав до тієї категорії людей, які вважали, що в цьому світі жорстко регламентовано і дозовано і щастя, і нещастя, і гроші, і їх відсутність, і здоров’я, і болячки… Тому, чим більше негативу буде в когось, тим менше дістанеться йому. У даному конкретному випадку найбільше він переживав за свою старшу доньку Тетяну, чия робота за кордоном не була секретом для слідчих: скільки років там працює, чи заміжня, де зараз, яка адреса, телефон? Питання були простими, але в той же час і підступними, він не знав, як правильно відповідати, тому нервував і плутався. Звісно, вона тут ні до чого, та як би там не було, вся ця історія дуже не подобалась родині Кальченків. Вони пили чай, привезений з Арабських Еміратів, і чекали на Тетяну, яка з хвилини на хвилину мала прийти та всіх їх заспокоїти. Вона повинна була сказати: «Не хвилюйтесь, усе нормально. Ваш світ не потурбують».
Дома Герман увімкнув радіо. У Багдаді було не так щоб зовсім усе спокійно, але, принаймні, нічого особливого як для війни не сталося: так, потрощено трохи будинків, убито десятків два чи три арабів.
Герман подумав, що людство схоже на дитину, якій у руки потрапила цікава іграшка. З дослідницьким задумом розібратись, як та іграшка влаштована, дитина потихеньку починає її розбирати, зовсім не турбуючись, як усе це потім знову скласти докупи. Врешті-решт, дитина розщеплює іграшку на атоми і намагається зібрати щось цікаве із залишків деталей. Інколи це вдається, інколи ні, а часом виходять просто геніальні речі, які спрощують життя. Але нічого кращого за ту, першу іграшку винайти не вдається. Тоді дитина, яка паралельно з процесом, не відходячи далеко від іграшки, їла, розляпуючи довкола кашу, спала, не міняючи пелюшок, блювала, не витираючи рота, чхала й кашляла, не витираючи шмарки з-під носа, забажала знову зібрати іграшку докупи. Але виявилося, що вона не пам’ ятає не тільки того, як та іграшка влаштована, а й того, який насправді вона мала вигляд. Фотокамеру було винайдено пізніше, малювати дитина навчилася лише нещодавно, до того ж багато деталей виявилися втраченими назавжди, деякі було просто викинуто як непотріб, а деякі визнано небезпечними для життя — і знищено безслідно… Дитина розплакалася, бо тримала в руках замість великої красивої іграшки, якою могла гратися досить довго, може й вічно, купу маленьких, здавалось би, корисних, але досить безглуздих іграшок, які давали їй сумнівні знання, дрібну допомогу в тому, що змінити все одно не можна, і звичку до неохайності та розбещеності.