Герман одразу зайшов на кухню. У животі бурчало, свіже повітря і монолог пані Польської розбудили просто звірячий апетит. Він кинув сковороду на плиту, запалив газ, дістав із наплічника олію та продукти. «Яким має бути майонез? Точніше, якою має бути етикетка, яка його продасть?» Не народжувалось ані тексту, ані генерального кольору, не було не те що ідеї, навіть і натяку на неї! Єдине, про що пронявкало рекламне агентство-замовник, так це про побажання клієнта, що фішка має полягати в тому, що це мовби такий майонез, який вживають справжні «зірки» естради чи кіно. Він начебто такий корисний, такий дієтичний, так допомагає їм мати чудовий вигляд… При цьому жодної «зірки», звісно, на етикетці зображено бути не повинно, авторське право і таке інше. І це все. Не мало, але як куцо! А час спливав! «Геро, ти дизайнер, ти рекламіст, врешті-решт, ти і думай! Ми тобі за це і платимо!» Вони, вочевидь, перебували в цілковитому розпачі. М’ясо на сковорідці приємно зашкварчало, кілька крапель олії вистрелило на стіл. Макарони чи рис? Макарони швидше. І він поставив на плиту каструлю з водою.
Нарешті Герман дістав із рюкзака газету. Дивлячись на світлини вбитих людей (чотири жінки, один чоловік, і справді мент) минулого понеділка між 13-ю та 14-ю у будинку на вулиці Першотравневій… Він здригнувся. Неприємний холодок пробіг по спині, і трохи захотілося вийти до туалету, подивитись, як там справи в унітаза.
Герман уважно роздивлявся обличчя на фотокартках. Одне наче видалось йому знайомим. Ця жінка на вигляд була найстаршою, обличчя кругле, ніс прямий — звичайна зовнішність… Боже ти мій! Це ж клієнтка! Його клієнтка, він робив їй оригінал-макет рекламного блока… у газету чи журнал, він достеменно не пам’ятав. Вона обіцяла заплатити, але так і не зайшла, ось чому він її запам’ятав! Це було рік тому чи півроку, а зовсім недавно вона телефонувала йому, і вони домовлялися про зустріч! Але от коли саме? Треба подивитись у журнал замовлень. Збуджений цим несподіваним відкриттям, Герман ткнув ножем м’ ясо — годиться, та й запах був просто чудовим. Час було снідати-обідати. Раптом у пам’яті з’явилося продовження діалогу зі сну. «Їж котлету, кому я кажу, і не мели дурниць!» — «Бабусю, а скільки важить мамонт?» «Увечері прийде батько і все тобі розкаже, добре? Але тільки після того, як ти з’їси котлету!» — «А це котлета з мамонта? А тато ввечері прийде?» — «Ввечері». — «Тоді я й котлету ввечері їстиму. Щоб він бачив, як я їм котлету з мамонта, інакше він не повірить!»
«Чудовий хлопчик, — подумав Герман, нетерпляче роздираючи тупим ножем шмат м’яса, — винахідливий. Не інакше, син адвоката. Але від котлети даремно відмовився…»
З коридору почувся якийсь регіт, шум, гомін. Сходами хтось збіг униз, грюкнули двері під’їзду. Герман важко і солодко лежав після сніданку-обіду на дивані і переглядав газету, але сторонні звуки від сусідів і шум за вікном заважали йому зосередитися. Герман подумав, що лише за рік він навчився візуально ідентифікувати тих сусідів, звуки з квартир яких чує недільними ранками. О 6.00 український славен — квартира напроти, пані Польська; поламаний замок, скриплячі двері, хрюкання Бакса — квартира напроти по діагоналі, Григорій Андрійович, старий партизан; рев дитини, безкінечний ґвалт — квартира поруч, велика родина, Кальченки; грюкіт молотка — сусід зверху, Літрофанич; туберкульозний кашель за стіною о пів на четверту ранку, відхаркування, шум води у ванній кімнаті — сусід за стіною, сусідній під’їзд, чоловік похилого віку, сивий, кривий, як звати — невідомо. Нарешті, неслухняний онук із тріскучою бабусею — жодного разу не бачив, очевидно, живуть десь поруч, але важко зрозуміти, де саме. Інші мешканці будинку начебто й існували, стояли надворі, ходили сходами, вітались, але Герман їх однак не міг запам’ятати.