Лан забило подих. Гаряча хвиля ніжності до сина і щире почуття вдячності землянам сповнили її материнське серце. Та Лан не терпіла розчуленості ні в собі, ні в інших. Застережливо кинувши оком на сина, вона підняла і зі стуком знову поставила на стелаж вазу з розквітлими трояндами. Як вона й сподівалася, Герман підвів голову, потім пішов назустріч гостям. Маленька хитрість Лан, розрахована на те, щоб син її сам підготувався до зустрічі з ученими, вдалася. Спершу обличчя Германа по-дитячому розквітло в посмішці. Та, перехопивши зосереджений погляд матері, стримався, спокійно склав інструмент і пішов назустріч чоловікам, як рівний. Він все ще посміхався, але вже тою посмішкою, яка притаманна не бездумній радості дитини, а людині дорослій, котра до кінця усвідомлює і цінує таку радість зустрічі із старшими товаришами.
— Запрошую на салат із свіжих овочів, — тиснув він руки вченим.
— Ну, молодця! А як виріс за останні півроку!
Вони ласували салатом у каюті Чуєвих. Обмінювалися думками, припущеннями, жартували. Не згадували лише про Сергія Чуєва, мов на ім’я його було покладено заборону.
— Дуже шкода, що серед нас нема нашого… — сказав таки Курганов, але, помітивши, як злякано звела брови Лан, закінчив не так, як думав. — Дуже шкода, що серед нас нема мого постійного опонента Юрія Олексійовича Петровського. До речі, коли він має прокинутися?
— Години через дві, — полегшено зітхнула Лан. — Лягаючи в кабіну електросну, він наказував берегти його, як зіницю ока. Так і сказав: “На кораблі тепер дві незаперечні цінності: Герман, як людина, що народилася в космосі, і він, Петровський, як майбутній зцілитель свого друга Курганова від скверни недовір’я до медицини”.
— Так і сказав? — зайшовся сміхом Олексій Платонович. — Пізнаю Юрія Олексійовича. І зараз уявляю його хитру посмішку.
— Схоже на те, що Юрію Олексійовичу разом з Коренем справді вдалося знайти шлях до нашого здоров’я. Тоді чому ж він не залишив ніяких розпоряджень?
— А хіба це не розпорядження: “Бережіть мене, як зіницю ока”? — нагадала Лан.
Курганов і Добробас перезирнулися, подякували Лан за гостини і направилися в медичну лабораторію корабля. При першому ж ознайомленні з показаннями приладів, що стежили за всіма фізіологічними процесами в організмах астронавтів, які перебували в стані анабіозу або опали в кабінах електросну, Курганов побачив: всі астронавти здорові. Жодної ракової клітини в організмі землян не виявлено. Так ось який сюрприз Петровський з Коренем підготували екіпажеві! І це означає, що можна всіх будити і готувати до виходу на астероїд Ні Пабар!
ЖИВА РІКА ВСЕСВІТУ
Сильне, але не різке світло ллється зі стелі на операційний стіл, на якому лежить головний радист плазмольота Сергій Вікторович Чуєв. Ніпабаріянин Чавпуд знову і знову схиляється над його розсіченими грудьми.
Час від часу лунають уривчасті накази хірурга і асистент Габрієлопа не подає, а твердо вкладає в його руку новий інструмент. Туоруд, котрого земляни з плазмольота назвали Коренем, стоїть за крок від столу і, важко дихаючи крізь пов’язку, стежить за точними і спокійними рухами ножиць і скальпеля.
От хірург вийняв з грудей Чуєв а зранене серце і обережно, немов боячись зробити боляче, передав його асистентові. Потім прикипів очима до шкали апарата штучного кровообігу. Ритмічно здригалася чутлива стрілка. Як не був підготовлений Корінь до цієї миті, а його мимоволі охопив неспокій. Серце Сергія Чуєва тепер лежить на хірургічній таці нерухомою частинкою тіла, а живить його лише бездумний механізм. Та хірург уже знову схилився над розсіченими грудьми пацієнта.
— Серце — 250! — говорить хірург, не підводячи голови від рани.
Корінь повертається і бачить під прозорою плівкою на столі кілька зморщених кульок, які називаються штучними серцями.
Йому, астроному, далекій від медицини людині, не віриться, що ця схожа на ядро волоського горіха річ з кулак завбільшки, вільно розкриється, стане еластичною і запульсує в людських грудях.
Габрієлопа взяла одне з сердець, занурила його в розчин і швидким рухом подала хірургові. Чавпуд узявся до найвідповідальнішої частини операції.
Корінь знав, що сергусіянські вчені працювали над штучним серцем кілька століть, пережили багато невдач і розчарувань, доки створили двигун з заданою програмою роботи від ста до трьохсот років. В кожному такому серці був атомний мікродвигун у капсулі завбільшки з півпальця. Він міг би займати значно менше місця, якби не потреба надійної захисної оболонки від опромінення.