Весь екіпаж корабля був розбуджений від електросну, і в каютах панувало незвичайне пожвавлення. Астронавти готувалися до виходу на дивний астероїд. Ті, що “проспали” двадцять років польоту і не помітили свого лікування, дивувалися не стільки тому, що вони знову цілком здорові, скільки зустрічі з юнаком Германом і його матір’ю Лан, якої, всі запевняли, зовсім не торкнувся час. В залі астронавігаційної професор Петровський, оточений друзями, розкривав секрети зцілення землян.
— Справа в тому, друзі, що всім вам, доки ви спали, була введена вакцина, виготовлена з крові землян, у яких уже виробився імунітет.
— Я був здоровий, — мовив Герман. — Навіщо ж і мені ввели ту вакцину?
— Е, синку, хто знає, чим нас ще зустріне таємничий космос? Тепер з нашої крові можна виготовити стільки протиракових ліків! І найцікавіше в них те, що ми тепер рости будемо, Германе!
— Як рости? — не зрозумів Герман.
— А дуже просто. Рости, і вже! — посміхнувся Юрій Олексійович. — Ти сьогодні скільки разів снідав?
— Двічі, — почервонів юнак. — І вже зараз відчуваю страшенний голод.
— То ж бо то й воно! — весело схопився з крісла професор. — Ходімо до їдальні. Запевняю тебе, що там ми побачимо цілий загін астронавтів! Якраз час обіду.
Герман, простуючи коридорами до просторого залу їдальні, думав про загадкову заяву професора. В їдальні й справді вже було повно астронавтів. Герман розповів про новину: всі підростатимуть, мов діти.
Хтось хмикнув, художник Ксенія Василівна здивовано озирнулася, немов шукаючи поглядом дітей у залі, та згодом всі замовкли, звернувши запитливі погляди на Юрія Олексійовича.
Професор спокійно доїв страву, витер губи і руки, сьорбнув сухого сергусіянського вина.
— Я слухаю вас.
— На скільки сантиметрів ми підростемо? — злякано подивилася на нього і без того висока лаборантка Лариса Лєскова. — Невже набагато?
— Цього я не можу точно сказати, — посміхнувся Петровський. — Все залежить від особливостей кожного окремого організму. Але попередні підрахунки свідчать про те, що кожен з нас може підрости на 20–25 сантиметрів.
— Двадцять сантиметрів — мінімум? — злякано зойкнула Лариса. — Я нагадуватиму жердину!
— Я за максимум! — бадьоро загув бас низенького на зріст академіка Курганова. — Прибуду на Землю велетнем!
Герман, досить високий на зріст для свого віку, гадав про інше: якщо йому судилося одержати “максимум”, як тоді бути з космічним міжпланетним костюмом — КМК? Він же “пошитий” на певний зріст!
— Не біда! — заспокоїв його капітан Новиков. — Внесемо конструктивні зміни. От тільки ліжка в каютах доведеться змінювати, одяг новий та взуття шити. Та попереду — три місяці польоту до Землі, встигнемо перебудуватися.
Герман зітхнув.
Юнак щораз частіше помічав, що з ним коїться щось незвичайне. Недавно в каюті, коли він чи то спав, чи то снив у задумі, йому перед очима раптом яскраво і до болю в серці вималювалася картина прощання екіпажу плазмольота з землянами перед відбуттям у космос. Герман начебто й собі стояв серед астронавтів, але був не Германом, а його батьком — Сергієм Вікторовичем Чуєвим… Бліде обличчя матері. Беззвучно ворушаться губи, але Герман, тобто Сергій Чуєв, угадує слова: “Бережись, синку. Повертайся, рідний!”
Ця болюча картина уривалася. Їй на зміну напливав сон, незвичайний, прекрасний і бажаний.
Він на Землі. Іде вулицею якогось незнайомого і водночас дуже рідного міста. Он там і його будинок сяє проти сонця прозорим фасадом. В одному з під’їздів хтось підіймається ліфтом з кошиком квітів.
Далі Герман підходить до берега ріки, сідає в глісер поряд з якоюсь білявою дівчиною. Пропливають павільйони і альтанки набережної. Та ось глісер птахом розвертається на злитті двох річок. Хитнувшись від відцентрової сили, Герман оглядається і помічає на собі уважний погляд блакитних очей незнайомої.
— Вибачте, ви не Сергій Чуєв?
— Так, — згоджується Герман. — Я Сергій Чуєв. А що? Я забув запропонувати вам зручне місце? Ви образились?
Дівчина сміється. Потім кудись зникає, і Герман зустрічає її вже в саду.
— Привезіть з космосу на Землю дерево вічної юності, — наказує йому білява.
— А хто ви?
Та дівчина знову зникає. Натомість Герман бачить великий зал, де сидять люди, земляни, які проводжають його в космос. Серед них він бачить і ту біляву дівчину з великими голубими очима.