— А ми вважали себе за виняткових мандрівників! — ображено вигукнув Добробас. — З-поміж всіх прибулих нас тепер ледве помітять!
— До того ж там, очевидно, працюють уже фотонні ракети, — під’юджував Добробаса Новиков. — А на них літають далі за нас…
— Е, ні, не лякайте! — боронився головний астроном корабля. — Може, й далі вони літають, а от з чим вони повернуться, побачимо. У нас же…
— Що? Що у нас?
— Ми з’єднали цивілізації Сергуса і Землі — це раз! — значущо загнув палець Добробас, — веземо на Землю секрети сергусіянського довголіття — два!
— Все це так, — замислено відказав академік Курганов, — однак ми маємо на кораблі ще цінніші відкриття. З нами — ніпабаріяни. Вони уособлюють поєднання двох різних цивілізацій на Землі. Ми веземо на рідну планету розгадки багатьох загадок її древньої історії! Зникнення однієї цивілізації і поява на її руїнах нової — переконливий доказ нездоланності історичного процесу. Поки що нам відомо — у нашому ближньому космосі є лише дві планети, населені розумними істотами — сергусіянами і землянами. Ці відомості надзвичайно важливі! Природні ресурси двох планет великі, але використовувати їх доведеться дуже економно. Попереду ж — ціла вічність.
— І, нарешті, останнє, — підсумував Сергій Чуєв. — Ми, погостювавши на Землі, готові будемо вирушати у нову мандрівку!
…Згодом астронавти дізналися, що на Землі за цей час стався справжній демографічний “вибух”. Землян стало 14 мільярдів чоловік. З настанням космічної ери природа сама розв’язала проблему бурхливого заселення придатних до життя планет. На Землі постійно перебувало близько половини населення. Друга половина освоювала Місяць і Марс. Близько двох мільйонів землян постійно перебували в космічних польотах.
Та крім новин, які астронавти могли передбачати, були й несподівані. Виявилося, що через тридцять років по тому, як у напрямі Сергуса відбув плазмоліт “НБК-119”, на Землі почалося “санітарне століття”.
Шкідливі відходи з заводів через ріки потрапляли в океан. Отруйні елементи підіймалися з димом в атмосферу, а з дощем знов потрапляли в ріки, а звідти — в океани. Так була порушена біосфера планети. Колись природа загрожувала людині, а тепер людина стала загрожувати природі. На Землі зникли сотні видів тваринного і рослинного світів.
Трохи запізно усвідомили це земляни. Зате рятували природу рішуче. На сто років було законсервовано будь-яке виробництво, що дає шкідливі відходи. Термоядерні електростанції знайшли собі місце глибоко під землею. На всій планеті використовувалася лише одна енергія — електрична.
По берегах всіх водойм — річок, озер, водосховищ, морів, океанів — з’явилися заповідні смуги, котрі тепер втричі перевищували потреби біосфери на самооновлювання. “Санітарне століття” стало також століттям штучної сонцефікації всіх куточків планети. Доставлені з плазмо льотом-розвідником подарунки з Сергуса — проекти штучних Сонць — земляни втілили в життя. За “санітарне століття” над Землею з’явилося кілька десятків штучних іонізуючих Сонць.
…Лан відриває погляд від екрану відеофону, на якому Земля вже стала схожою на великий м’яч, і, поглянувши на замріяного Германа, згадує щасливий вираз його обличчя, з яким він годину тому вбіг до неї з сенсаційною новиною:
— Мамо! Вона жива! Вона жи-ва!
— Хто жива? Що з тобою, сину?
— Вона жива… — шепотів, підходячи до матері, Герман. — Ліда Копанюк. Там, на Землі…
— Як же це? — перепитує Лан. В її уяві постала трьохсотлітня бабуся поряд з її юним сином. — Звідки ти знаєш? Тобі сказали чи сам бачив?
— Я розмовляв з нею!
— Ну, і… яка вона?
— Вона прекрасніша, ніж я думав. Ти її зараз побачиш сама. Я попросив повторити відеофонний запис. Увімкни, будь ласка.
Лан підійшла до відеофону і зупинилася, не зважуючись натиснути клавіш внутрішнього відеофонного зв’язку.
— Ну, мамо?
Мати торкнулася пальцем зеленої смужки на шкалі і, знесилена, сіла в крісло навпроти екрану. А на ньому все чіткіше вимальовувалося дівоче обличчя. Досконале кольорове зображення, мов пензлем, виписало м’який овал лиця, свіжий рум’янець на ніжних щоках, високе чоло, пухнасте біляве волосся і великі голубі очі.
Довгі вії дівчини раптом сполохано здригнули, а в очах засвітилася така радість, що Лан мимоволі посміхнулася. На екрані блиснув разок молодих зубів, і дівчина тривожно-співучим голосом запитала:
— Це ти, Серьожо? Я дуже рада. Ти майже не змінився. Немов учора я тебе бачила, коли прощались. А я…
Лан рвучко кинулася до відеофону, натиснула на клавіш вимкнення і звернула повні жаху очі на сина: