— На другому боці Місяця те ж саме — космодроми і здравниці, — розповідав Козлов. — Та ось через кілька днів виїдемо у навколомісячну подорож, на власні очі побачите. І зустрінетесь з іншими астронавтами, що прибули зі всіх кінців Всесвіту.
Високий юнак йшов поряд зі стрункою білявою дівчиною. Це були Герман Чуєв і Ліда Копанюк. Незвідані стежки юних почуттів звели їх тут, на Місяці.
Ліда, ця земна дівчина, дізнавшись про місце примісячення “НБК-119”, негайно вилетіла туди рейсовим плазмольотом. Ліда й досі вважала Германа за його батька. Справжній Сергій Чуєв так змінився, що вона не впізнала його. Ця обставина все більше бентежила юнака. Доки астронавти відпочивали в готелі, доки зранку були всі разом, ще можна було якось говорити з Лідою від імені батька. Та ось Козлов повів астронавтів на луки оазиса, де паслися велетенські корови, і юнак з дівчиною, не змовляючись, затрималися біля куща троянд. Герман зірвав гігантську квітку з біло-рожевими пелюстками і простягнув Ліді.
— В бібліотеці плазмольота я знайшов книгу древньогрецьких міфів. В одному з них оповідається, чому червона троянда вважається символом кохання. Дарую вам цей не зовсім точний символ — квітка блідо-рожева. Проте я згоден, як той юнак…
— Розкажіть, Серьожо, я не читала про це. А може, забула…
— Там розповідається про те, що спершу на Землі було лише двоє: юнак і дівчина. Юнак закохався, подарував дівчині білу троянду, бо червоних тоді ще не існувало. А дівчина хотіла мати квітку, схожу на Сонце. Пішов тоді юнак до куща білої троянди і зажурено став співати пісню. Співав так чудово, що заслухався навіть соловейко. “Заспівай ще раз про своє кохання, — сказала пташка юнакові, — і я дістану тобі червону троянду”. Юнак повторив пісню серця. Соловейко злетів з гілочки, настромився серцем на колючку білої троянди, і від його крові квіти стали червоними. Юнак подарував дівчині червону троянду, і вона повірила в його почуття…
— Значить, ви згодні співати, Серьожо? — примружилися очі Ліди. — На жаль, тут я не бачу солов’їв. Але ні. Пташину шкода. Та й невідомо ще: справжній своїй половині чи вигаданій дарували б червону троянду.
— Якій половині? — не зрозумів Герман.
— От і переконалася я, що не все ви знаєте! — весело і дзвінко засміялася Ліда. — А це також символіка. З тих же міфів. Хочете послухати?
— Авжеж.
— У вашій історії лише двоє героїв. А в моїй — мільйони. Словом, зміст міфу такий. Колись, дуже давно люди мали чотири руки, дві голови, два серця. Були вони такі сильні, що вирішили заволодіти троном самого бога Зевса. Але Зевс послав блискавку і розділив кожну людину надвоє, щоб знесилити її. Потім змішав усі “половини” по всій Землі. Після того люди, виростаючи, стали відчувати, що кожному чогось не вистачає. І кожен мусить відшукати саме свою половину, інакше щасливим не буде. На Землі до мого сну в анабіозі люди ще називали дружину чи чоловіка “другою половиною”.
— Цікаво і повчально. Люди шукатимуть свої “половини” завжди і не лише на Землі, а й у всьому безмежному Всесвіті. Мій батько, скажімо, знайшов її аж на Сергусі.
Герман відчув, що Ліда зараз спитає про батька і далі неможливо буде тримати її в омані. Та Ліда не звернула уваги на багатозначний зміст фрази і, посміхаючись, запитала:
— А чи пам’ятаєте ви, Серьожо, вирок лісових мавок?
— Це там, біля фонтану? — спливли в пам’яті Германа дивні видіння чи спогади. — Знайти планету Юності і доставити з неї та посадити в парку дерево вічної молодості?
— Вірно! — здивувалася Ліда. — У вас справді незвичайна пам’ять, Серьожо. Знайшли? Привезли?
— Планету Юності — Сергус — знайшли. І дерево “вічної молодості” на Землю веземо. Не зовсім дерево, а щось близьке до нього. Мій батько сконструював…