— Як батько? Адже Віктор Юрійович Чуєв літав на фотонній ракеті “КС-43” до Полярної Зірки? — здивовано звела брови дівчина.
Далі Герман не міг приховувати правди. Взявши руки дівчини в свої широкі долоні, юнак пильно заглянув у голубі озера великих очей:
— Лідо! Ви звершили великий подвиг вірності. Будьте ж мужньою і вислухайте, хоч це й приголомшить вас. Сергій Чуєв — не я. Я — його син. А батько — вже літня людина… Вибачте… але це так!
Дівчина зблідла. Розгублено глянула на Германа.
— Дякую, Серьожо, за відвертість. Краще відразу про все дізнатися… Це ота сергусіянка Лан? Вона так на вас дивилася, це я помітила ще з першої зустрічі. Що ж! Незвичайна, неземна врода, не можна не закохатися…
— Лідочко! — аж застогнав Герман. — Вибачте мені. Не так треба було розповідати. Сергусіянка Лан Дугівна Лей — моя мати, а Сергій Чуєв — мій батько, розумієте? Я їхній син і звуть мене Германом Чуєвим. Ми не хотіли зробити вам боляче і тому відразу не відкрилися. А вийшло ще гірше. Вибачте мені, матері, всім нам…
— Я все зрозуміла, Серьожо, — сумно сказала Ліда, тремтячою рукою витираючи сльози. — Тільки навіщо стільки хитрощів? Там, біля фонтану, ви були земним хлопцем, думали і діяли по-земному, а тепер…
— Я ніколи не був біля фонтану, народився в космосі і лише мрію про той день, коли стану на планету мого батька, Лідо.
— А як же ви пам’ятаєте нашу зустріч там, нашу розмову? Навіщо згадували про неї?
— В цьому я винний, — спохмурнів Герман. — А тепер все так переплуталося, що й не знаю, як довести вам правдивість своїх слів. Я пам’ятаю все, що пов’язане з вами і моїм батьком, але я його син, син Герман! Батько одружився з сергусіянкою, а на Сергусі вже розв’язано проблему передачі спадкової пам’яті з покоління в покоління. Тому я “пам’ятаю” не лише ці подробиці, а й всі наукові розробки батька, його методи логічного мислення. Батько мало не загинув на Ні Пабарі. Тепер йому понад сорок років.
Широко відкритими очима дівчина стежила за кожним рухом юнака. Лише тепер вона стала відзначати невловиму, але для неї вже помітну різницю між юнаком Сергієм Чуєвим, якого вона проводжала понад триста років тому в міжзоряний політ, і цим високим атлетом з вродливим обличчям. Він дуже схожий на Сергія Чуєва, але в ньому багато й від тієї чарівної сергусіянки…
— Мені холодно, — мляво сказала Ліда. — Таке сліпуче сонце і таке чорне небо… Зірки… Чому вони всі падають?
Ліда поточилася і впала б, якби дужі руки Германа не підхопили її. Він хутко рушив до готелю. Не встиг вийти з саду оазиса, як Ліда розплющила очі і, схлипнувши, мов дитина, вирвалася з обіймів, стала на ноги:
— Серцю не накажеш… Але… В ньому ще досить сил, щоб зважитися на інший подвиг. Сама піду назустріч часові і мріям. Скоро до Крабовидної Туманності стартує ракета. Попрошуся в політ. Все одно на Землі, доки я спала, сталося стільки змін, що я на ній відчуваю себе людиною з іншої планети. Та й нічого тут мене не втримує. Ні рідних, ні знайомих, ні подруг нікого, хто розумів би мене, людину з далекого минулого. Розумієте, Серьожо… Розумієте, Германе?
— Лідочко! Прислухайтесь до голосу мого серця! Я снив вами, я летів до вас з того дня, коли батькова пам’ять зворушила моє серце, викликала в уяві ваш образ. Він став дорогим мені.
— Не треба про це, Германе, — з сумовитою посмішкою одказала Ліда. — Лукавити не буду: мені приємно слухати вас. Але заждіть, заждіть… В мені жива ще пам’ять про вашого батька. І я не знаю, я не можу… Можливо, колись, а тепер я хочу побути на самоті. Не йдіть зі мною, не шукайте зустрічей. Якщо я справді ваша “половина”, я серцем зрозумію це, душею вгадаю і сама знайду вас. До побачення, Германе… Сергійовичу!
Ліда пішла…
Кілька тижнів по тому Герман не бачив дівчини. Разюче враження на космічного нащадка Чуєвих справила зустріч його прадіда Юрія з дружиною Валентиною Дмитрівною. Як і Ліда, вона проспала в стані анабіозу сотні років, діждалася свого чоловіка. Від Валентини Дмитрівни Герман дізнався, що Ліда з Місяця повернулася на Землю і тепер навчається у Вищій Школі Космонавтів. Юнак подався на станцію відеофонного зв’язку, але йому відповіли, що абонент чекає зустрічі з Германом на Землі…
Герман повернувся до готелю. Група космонавтів оточила Валентину Дмитрівну Чуєву. Чувся виразний бас:
— От бачите, Валентино Дмитрівно, правий був тоді я. Пам’ятаєте? Кілька віків тому ви тужили за життям, яке минає, а я запевняв, що молодість повернеться. Так воно й сталося. Ви така нині вродлива і молода, що я закохався б, якби не Юрій Степанович…