о більше бачити, бо він, як і кожен чоловік, більше цікавиться долею автомобіля, ніж своєї нареченої, на що дідусь Кароль гонорово підвівся, жбурнув обидва оберемки квітів до кошика на парасолі й зі словами: — Ну, то прощай назавжди! — вибіг із кам’яниці, скочив до авта і рвучко рушив з місця, і, певно, так, любий пане Богуміле, вони розірвали б назавжди, що могло б мати для мене принципове значення, бо я був би кимсь цілковито іншим, якби не став із роками їхнім онуком, але ще раз у житті Марії та Кароля, а отже, в якомусь сенсі й у моєму житті, усе вирішив моторизований чинник, бо варто було дідусеві Каролю різко витиснути газ, як із брами сусідньої кам’яниці викотився віз молочника, дідусь натиснув на гальма, але це були гальма «сітроена» — колодкові, а не гідравлічні, ну, так-от, французьке диво стрімко врізалося в піраміду бідонів, пресована бляха страхітливо скреготнула, грюкнуло розбите скло, загарчав клаксон, і бабця Марія, котра вибігла слідом за дідусем Каролем на вулицю, щоби гукнути йому в заднє скло: — Ти сам прощай назавжди! — тепер із розмаяним волоссям мчала на місце аварії й витягала нареченого з білого місива, гладила його по чолі, розтятому об лобове скло й шепотіла: — Карольчику мій, я єдиного тебе кохаю у цьому світі! — на що він, приволікуючи зламану праву ногу і спираючись на плече Марії, шепотів, що ніколи не мав у цьому сумнівів і теж кохає її найдужче за все на світі, а потім додав, що вони вже ніколи не сядуть — ні разом, ні поодинці — у «сітроен» і ні в жодне інше французьке авто, бо французька технічна думка, так само, як і французька політика, це завертання голови, порожнє фанфаронство, про що міг свідчити такий простий факт, що при такому по-новочасному сконструйованому передньому приводі «сітроен» мав такі архаїчні гальма, які не виправдовують себе на практиці, не те, що, скажімо, «горх», «бентлі» або «мерседес бенц». Любий пане Богуміле, це було кілька днів опісля, з Уєйциська не ходили вниз до міста жодні автобуси, бо біля ставка перекинулася цистерна, й пожежники разом із поліцією заблокували дорогу, а я біг через поля, щоб не запізнитися на друге заняття з панною Цівле, і чув жайворонів високо над собою, а з трави щомиті злітали з-під моїх ніг куропатви і дзвеніли, немов клинки; я мав у наплічнику книжку Ваших оповідань, з-поміж яких хотів порекомендувати одне моїй інструкторці — те, що про вечірні уроки водіння мотоцикла, і присягав собі, що більше не забалакуватиму панну Цівле, що дам їй Вашу книжку і скажу: «Ось оповідач, при якому я мушу замовкнути», — це був готовий план і тверде рішення, проте варто мені було влетіти, захеканому, на маневровий майданчик хвилину по десятій, як панна Цівле таємничо всміхнулась, і, поки я почав відпрацьовувати паркування задки, дала мені такий самий примірник Ваших оповідань і запитала: — Чи ви читаєте Грабала? Той його вітчим Францін трохи нагадує мені Вашого дідуся, якщо Ви, звісно, не вигадуєте. — Я швидко виконував команди, і навіть «рукав» пішов несподівано вправно, але вона жодного разу не сказала «добре», аж урешті запитала: — А ви не гніваєтеся на мене за таке порівняння? — Ми зупинилися, курячи самокрутку, в сонячній плямі, що розділяла майданчик навпіл, по той бік, під каштаном, у затінку цегляної стіни сиділи троє змучених чолов’яг над пляшками пива; схожі на розхитаних дервішів, вони бурмотіли свої оповідки, ключові слова в яких — «бля» і «нах» — злиналися до неба, мов одушевлений чин молитви, що невпинно пливла на хвилі спекотного полудня. — Мій дідусь Кароль, — сказав урешті я, — ніколи не розкручував двигун сам і не мав довіри до мотоциклів, понад те, не виробляв пиво, а лише динаміт і вибухові матеріали, може, тому не вірив у прогрес і нові винаходи, як вірив Францін, хоча деколи він теж мав цілковито божевільні ідеї. — Я знала це, — панна Цівле ледь не поцілувала мене. — Ну, то сідаймо, — загасила вона самокрутку об асфальт, — виїжджайте тепер, будь ласка, праворуч на Картуську, потім трохи прямо й тоді ліворуч угору, аж до Варшавських повстанців, а там я скажу, куди їхати! — Я думав, — застібав я паси, — що сьогодні буде тільки маневровий майданчик, мушу зізнатися, вулична їзда викликає в мене огиду. — Та ні, чого, — сміялася вона в повен голос, коли ми рушали. — Зазвичай ніхто не обзиває людину, скажімо, частіше, ніж раз на тиждень, — пояснював я, пропускаючи трамвай під носом маленького «фіата», — а якщо людина візьметься до цього, — я застукотів пальцями по керму, завертаючи нарешті праворуч на Картуську, — то за годину збере стільки матюків, скільки їй здебільшого перепадає від ближніх за цілий рік. Я ніколи не припускав, що водії гірші від шимпанзе і, даю слово, хотів кинути це і коли б не той Грабал, якого я ніс сьогодні для вас через поля Уєйциська, це було б фіаско, тобто дезертирство, я просто більше не прийшов би, але якщо ви дійшли такої самої думки, якщо ви принесли мені таку саму книжку, то, може, це щось і означає, може, то якийсь знак, бо, як мовиться у Святому Письмі, де буде їх двоє... в ім’я Моє зібрані, там і Я посеред них...