[6] — Уважно, — суворо перебила мене вона, — увімкніть, будь ласка, лівий поворот і чекайте, аж поки ті водії з протилежного боку зупиняться на червоному, так, тепер добре, ну, а ті божевільні ідеї вашого дідуся? — Найчудовіша та, що з муром, відповів я, — це був постріл у яблучко, шедевр комедійного сценарію, а все почалося з пана Норберта, який управляв маєтком Санґушків і запросив мого дідуся на полювання, під час якого молодий інженер-хімік познайомився з молодим князем Романом, і, чекаючи разом на позиції, вони одразу ж дійшли спільної думки, що старі тітоньки страшенно нудні, ну, бо обидва мали одну й ту саму проблему: безперервні кількатижневі візити, візити старих тітоньок, котрі не лише приносили безладдя у князевий та інженеровий доми, а ще і обожнювали родинний автомобілізм і вимучували своїх господарів безконечними проханнями їх покатати; отак вони собі бесідували, чекаючи з набитими штуцерами на кабаних, аж зненацька мій дідусь Кароль зізнався князеві, що якби він мав такий палац, обгороджений зусібіч солідним муром, то давно вже вирішив би цю проблему. — Що ви маєте на увазі? — князь перезарядив штуцер. — Усе дуже просто, — відповів дідусь, — треба лише кілька робітників на півдня й повну конфіденційність. — Ну, ні, — панна Цівле опустила скло й закурила самокрутку, — ви ж не хочете сказати, що її замурували в родинній капличці, як того нещасного Мазепу, бо ж надворі були вже інші часи, нехай він і тричі князь. — Звісно, — підхопив я, — ішлося не про капличку, а про автомобільну прогулянку, а якщо точніше, про останню автомобільну прогулянку графині Евфемії, тієї нестерпної тітки князя Романа; отож слухайте: за кілька днів до її приїзду господар доручив панові Норберту привести майстрів і пробити з полудневого боку діру в парковому мурі завширшки з дорогу, потім подовжити саму дорогу від повороту власне до тієї діри, щоби, затерши сліди будь-яких робіт, умостити в порожнє місце по замшілому мурі картонну бутафорію, яку виготовили дуже переконливо, аж урешті дійшло до прогулянки, і князь Роман, сидячи в захисних окулярах і шарфі за кермом свого «буґатті», взяв той останній поворот, додав газу і їхав прямо в стіну. — Стій, стій, — кричала його тітка, — куди ти їдеш?! — А князь знову додав газу і прокричав у відповідь: — У мене запітніли окуляри, але ж це, здається, брама, тето! — ну й вони грюкнулися в мур, тільки що картонний, і виїхали на паркову алею з великою картонною плахтою на капоті — князь Роман усміхнений, а його тітка, графиня Евфемія напівпритомна зі страху. — Страшенно смішно, — буркнула панна Цівле, — на місці князевої тітки я відлупцювала б цього типа на очах у всіх, як останнього шмаркача, ну, а та тітка вашого дідуся, її теж чекала діра в мурі? — Та де там, — увімкнув я першу передачу, — адже дідусь Кароль не мав до розпорядження ні палацу з парком, ані такого мура, ані спортивного «буґатті», він і далі їздив на «цитрині», тій самій, що просякнула на вулиці Уєйського його кров’ю та українським молоком, а його дім лише будували. — Щось тут не збігається, — холодно сказала панна Цівле, — якщо він не мав будинку, то де приймав ту свою жахливу тітоньку? Ну, і де він мешкав із вашою бабцею, бо, мабуть, тоді вони вже не були нареченими? — Усе збігається, — по третій зміні світлофорів урешті надійшла наша черга, і ми могли різко рвонути з перехрестя в напрямку вулиці Варшавських Повстанців. — Він мешкав у службовому будинку при фабриці. — А хіба фабрика належала не йому? — здивувалася панна Цівле. — Адже з вашої оповіді випливає, що він був багачем. Бо де ж це бачено, щоб наречений міг купити нареченій «сітроен»? — Це діалектика, — відказав я. — І «Капітал» Маркса в одному флаконі, бо, мабуть, треба сказати, що коли дідусь уже повернувся з Берліна до Львова по студіях другого ступеня, з головою, повною ідей і начерками майбутніх патентів, його єдине джерельце доходу пересохло, його єдина маленька нафтова свердловина під Бориславом відмовила йому у співпраці, що, до речі, було цікаво, бо всі ділянки поряд і всі свердловини надовкіл надалі сочилися нафтою, а його несподівано перестала, тому дідусь усі свої заощадження вгатив у експертизи, найновіші свердла й поглиблення свердловини, але все було марно, нафта на його клаптику Ельдорадо скінчилась остаточно, і таким чином мій дідусь Кароль зі скромного власника засобів виробництва став елементом виробничих сил, тобто найманим працівником у пошуках роботи, а тому одразу ж по шлюбі переїхав із дружиною до Хожова, а потім до Варшави, а потім знову до Львова, звідкіля на якійсь час до Вільного міста Ґданська, потім іще раз до Варшави, ще раз до Львова, і моя бабця Марія вже була близька до безуму, бо що скромніший вони мали дохід, то сміливіші плани снував мій дідусь. — Поглянь, — казав він, — я розробив нові технології, якби їх почали застосовувати в Польщі, років за двадцять ми випередили б німців, — але бабця Марія лише гірко всміхалася, бо ніхто тих його проектів не читав, а вона, яка обожнювала квіти, щороку садила їх в іншому садку і в іншому місті, отже, усе це виглядало не так рожево, — я розминувся зі старою вантажівкою, що викидала огидні хмари вихлопних газів, — і лише коли Квятковськийвернуться
«Бо де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них». — Від Матвія 18:20. (Пер. І. Огієнка.) — Прим. ред.