[7] почав будувати фабрику в Мостицях, дідусеві проекти виявилися путящими, і зрештою вони осіли саме там — спочатку в службовій віллі при фабриці, а потім у власному будинку. — Непогано, — підсумувала панна Цівле, — ну, а та його тітка? На відміну від пані графині вона, певно, й надалі полюбляла автомобільні прогулянки... — О так, — цього разу я перемикав швидкості плавно, без найменшого скреготу, — тітка Софія приїжджала до них із Борислава щонайменше тричі на рік і завжди починала з того, що наказувала дідусеві везти її до Гумниськ, під палац князя Санґушка, а власне кажучи, не під палац, а під парковий мур — туди, де вставили назад шмат капітальної стіни, — і виходила з авта, і йшла глухим відгалуженням дороги до того місця, й торкалася до нього долонями, ніби хотіла пересвідчитися, що мур уже не картонний, а потім поверталась у «сітроен», і коли дідусь рвучко стартував, тітка Софія вибухала: — Що це за ницість, що це за часи, що це за занепад, що це за аристократія, що це за молодь, що це за більшовизм, що це за огида! — а дідусь Кароль тільки додавав газу й чекав, поки тітка Софія вимовить сакраментальне: — Не за неї, горопашну, я молюся, що скінчила свої дні у психушці, а за молодих людей без честі, бо, як бачиш, Каролю, їх уже не бракує навіть у наших найвищих сферах, — з чим дідусь мовчазно й без заперечень погоджувався і тиснув на газ іще сильніше, бо тітка Софія обожнювала швидку їзду й у глибині душі шкодувала, що Кароль не князь, вона не графиня і вони не мчать через Збилитівську гору, Кошиці або Закличин у спортивному «буґатті», як це полюбляв робити князь Роман Санґушко. — Торохтлива, ледь помітна з-поза чорної хмари вихлопів вантажівка, слідом за якою ми волочилися вгору вулицею Варшавських Повстанців, раптом чхнула і, наче сторічний покірливий мул, який відмовляється слухатися за кілька хвилин до смерті, безпорадно стала, заблоковуючи нашу смугу руху. — Супер, — панна Цівле позирнула крадькома на годинник, — до вечері ми не проїдемо й кілометра! — І справді, пане Богуміле, нас закоркували, і навіть якби моя інструкторка вискочила з «фіатика», як попереднього разу, це не придалось би ні до чого. Тому я спокійно вів далі: — А та «цитрина» вже лічила останні дні, бо треба сказати, що дідусь Кароль, аби відбити в своєї тітки Софії охоту до тих прогулянок, пристав на геніальну задумку, отож він брав зі собою «лєйку» та кільканадцять котків плівки Жевера й дослівно щохвилини спиняв авто, виходив на дорогу, залягав у рові, видряпувався на дерево чи щезав за копицею сіна, вигукуючи: — Дивися, Зосю, яка розкішна жаба! — або — Яка ж це мальовнича корова! — чи — Ця перспектива хмар гідна Рембрандта! — і тітка бігла за ним і теж захоплювалася, бо що їй іще лишалося робити, отже дідусь, аби ще дужче відбити в неї охоту, щоразу, коли вони вже були в Мостицях, несподівано дивився на годинник і гукав: — Ми ще встигнемо віддати їх на проявлення! — а по тому завертав автомобіль і мчав через міст на річці Білій до Тарнова, щоб за кілька хвилин до закриття віддати плівки на проявлення панові Бронштайну, бо його заклад на вулиці Краківській був найліпший, а тітка, котра не любила євреїв, мусила дивитися крізь скло автомобіля та скло вітрини, як дідусь сердечно вітається з паном Хаскелем Бронштайном, як забирає в нього стоси попередніх знімків, як дискутує з ним чи не над кожним фото щодо діафрагми й затвору, вона мусила чекати в автомобілі, спостерігаючи, як дідусь бере кілька нових плівок і врешті платить за все це й потискає руку панові Хаскелю, дякуючи йому не лише за обслугу, а й за фахові поради, що загалом не раз тривало понад півгодини, і врешті тітка збунтувалася проти фотографічної дідусевої пристрасті, й коли він вибігав із автомобіля з криком: — Глянь-но лише, Зосю, ота дівчина в хустині, хіба не подібна вона до гуцулки?! — вона зоставалася з ображеною міною в авті, й так само було під Рожновом, куди вони поїхали якогось пообіддя, дідусь вискочив із автомобіля і клацав як навіжений, бо над долиною Дунайця й над кістяком майбутньої загати саме пролітав літак RWD-6, такий самий, що на ньому панове Жвірко й Віґуравернуться
Евґеніуш Квятковський (1888–1974), — польський політик і суспільний діяч, освіту інженера-хіміка почав здобувати у Львівській Політехніці, багаторічний директор Державних фабрик азотних сполук у Хожові й Мостицях, міністр промисловості й торгівлі в уряді Мостицького; зокрема доклався до розвою морської торгівлі та збудував порт у Ґдині.