[8] здобули «Челендж», і дідусь Кароль стояв і дивився в захваті на цю машину, бо несподівано увесь той краєвид із пагорбами, річкою, аеропланом і загатою глибоко зворушив його технічну душу, адже цей літак, сконструйований у Мельці, був досконало новочасний, загату, яку зводили ударними темпами, теж була новочасна, й дідусь відчув у своєму раціональному серці щось на кшталт інженерських гордощів: мовляв, усе ж таки цей щойно відвойований смітник, ця бідна його країна, хай і надто повільно, а таки виборсується з руїни і, може, років за двадцять щось означатиме поміж Росією та Німеччиною. — Так я уявляю, — заглянув я у вічі панні Цівле, — стан його ейфорійних думок, коли він фотографував отой літак, що повільно пролітав над долиною із загатою й лісом кранів на задньому плані, тим часом «сітроен», що стояв на «ручнику», тихенько покотився з пагорка, і даремними були крики й розпачливі жести тітки Софії, авто чимдалі швидше розганялося до крутобережжя й урешті стрімко сповзло у нурт Дунайця, чого не бачив, задивившись у небо, аматор фотографії, і лише коли RWD-6 зник за лінією пагорбів, дідусь обернувся й виявив серйозність ситуації: авто вже погрузло у воді до середини дверцят, але це була не вода ставу, а вода бурхливої річки, і щомиті «сітроен» віддалявся від берега, тоді як нажахана тітка Софія то натискала клаксон, то знову безнадійно силувалася налягти на дверцята і своїм порятунком завдячувала лише диву, бо коли вода вже сягала вікон, а дідусь, який стояв по пояс у річці, ледве втримуючи рівновагу, і так само, як тітка, не міг відчинити ті кляті дверцята, переднє колесо «цитрини» оперлося на підводну брилу, і саме тоді надбігли робітники із загати й закинули зашморг на задній буфер, і повільно, сантиметр за сантиметром, відбирали авто й тітку Софію в нурту Дунайця, і видерли було б остаточно, якби линва не репнула, але на щастя, авто було вже на значно меншій глибині, що дало змогу остаточно видобути тітку з пастки і на кількох чоловічих плечах швидко перенести на кам’янистий берег, з якого врятована й рятівники тепер дивились, як «сітроен» занурюється у вир малопольської річки вже назавжди. — І його не намагалися витягти? — запитала панна Цівле, закурюючи самокрутку. — Якою може бути глибина Дунайця у верхній течії? — Не у верхній, а в серединно-нижній, окрім того, зважте й на те, що загату вже майже викінчили і власне приступили до випробувального підпору води в Рожнові, понад те, дідусь Кароль і чути про це не хотів, і лише коли тітка виїхала до Борислава, він негайно порозумівся з представником «Сітроена» у південній Польщі й поінформував його про вади гальмівної системи з особливим натиском на роботу ручного гальма в автомобілях, які та фірма продукувала, але пан Россет увічливо відповів йому, що цей випадок був наслідком не фабричних вад, а неправильної експлуатації, і було зрозуміло — дідусеві Каролю не судилося повторити в Мостицях долю бабці Марії у Львові, бо «Сітроен» уже продавав на той час у Польщі значно більше автомобілів, мав нову рекламну стратегію, а передусім, — подав я панні Цівле попільничку, — хіба може дорівнятися порятунок на залізничному переїзді до трапунку на кам’янистому пляжі над Дунайцем, хіба світлину юної панни-автомобілістки, la bell polonaise, можна було дорівнювати до фотознімка вгодованого пана інженера середніх літ? Тому мій дідусь Кароль сухо заявив наприкінці розмови з паном Россетом, що вибере тепер радше австрійський «стер», радше чеську «татру», радше польський або італійський «фіат», аніж французьке авто, бо «стер», «татра» або навіть польський «фіат» мають гідравлічні гальма, а «Сітроен» і досі тримається архаїчних мотузок, а це означає, що кожне колесо працює само собою й усі диски ніколи не затискаються з однаковою силою. — Ну, і на чому він їздив потім? — панна Цівле повернула мені попільничку. — На якій марці? — То був «мерседес бенц», — відказав я. — 170-V, чудовий кузов, гнило-зелений колір. — А все ж таки не польський «фіат»? — тепер панна Цівле голосно сміялася. — Що, замалий був чи задорогий? — Задорогий, як на таку маленьку машину, — відповів я без вагання, — так само, як і ця ваша цяцька. — А чим ви плануєте їздити після іспиту? — Автобусом. Із часом дороблюся до велосипеда, а потім уже тільки дельтаплан. — То навіщо вам водійські права? — Власне, — кивнув я на дзеркало, в якому, наче довга змія, відображався кілометровий затор позаду нас. — Мабуть, лише заради того, щоб медитувати, приміром, над смислом дивної фрази Конфуція: «коли не розквітають звичаї й музика, покарання та штрафи є несправедливими». — Ото ви вже й загнули, — голосно засміялася вона, — хіба не можна простіше висловитися про штрафи? — Любий пане Богуміле, Ви навіть не уявляєте, яке зворушення огорнуло мене тієї миті, я мало не відпустив зчеплення цього маленького «фіата» панни Цівле, ми ледь не врізались у вихлопну трубу тієї клятої вантажівки, що й надалі випускала страхітливі хмари густого диму прямо в наші носи, а все тому, що панна Цівле, вимовивши цю запитальну фразу, зараз же докинула наступну, поглядаючи при цьому на годинник: — Ну, то рвімо до мене, — і майже негайно почала перебиратися над моїми колінами на водійське місце, а я попід її сідничками, так само, як і минулого разу, мусив пересуватися на місце інструктора, й нарешті, коли ми вже перегрупувалися, панна Цівле відсунула «фіат» на кілька сантиметрів назад, замалим не під буфер «трабанта», що стояв позаду нас, увімкнула першу, максимально викрутила кермо праворуч і повільно, поволеньки вивела нас із западні, виїхала «фіатиком» на тротуар, обережно пропускаючи перехожих, а тоді перескочила з того тротуару на газон і там різко газонула, й коли ми оминули таким чином вантажівку, пригальмувала і знову перетнула тротуар, вискакуючи назад на дорогу, і це був не лише майстерний маневр, любий пане Богуміле, в чому я переконався за мить, зазираючи в дзеркальце, це був справжній порятунок, бо вантажівка, як виявилося, мала не лише зіпсуті двигун і коробку передач, а й гальма, і дослівно за хвилину по тому, як ми вискочили із затору, почала безвладно котитися донизу й розчавила дзьоб «трабанта», «трабант» сплющив капот «гарбуза», «гарбуз» — «тойоти», «тойота» — «опеля» й отак, наче кістки доміно, що їх підштовхнув невидимий палець, або як більярдні кулі, машини цюкались одна в одну, і той лінійний одностайний рух, здавалося, не матиме кінця, цілковито, як це вже дуже давно описав Ісак Ньютон, а тим часом панна Цівле сильно вдарила по газа́х і миттю, на першому ж перехресті скрутила праворуч, і тепер ми швидко їхали вздовж наполеонівських фортів, і я бачив, що моя інструкторка дедалі більше хвилюється, щомиті зиркає на годинник і лічильники, ніби ми проходили на швидкість спеціальний відтинок рейду «Париж–Дакар», а коли ми за мить звернули до присадибних ділянок на пагорбах, вона погнала ще швидше, її маленький «фіат» підстрибував на вибоїнах укоченого шляху, мовби м’ячик, а я усе ламав голову над тим поспіхом, адже він міг означати дуже різні речі, але жодне з моїх припущень не справдилося, любий пане Богуміле, бо коли ми дослівно влетіли в невеличкий садок навколо дерев’яної повітки з прибудовою, панна Цівле сказала: — Зачекайте тут, я мушу зробити братові ін’єкцію, — і коли по кількох хвилинах очікування я побачив, як вона виходить із повітки, пхаючи поперед себе інвалідний візок, у якому сидить молодий усміхнений хлопець, коли вона познайомила нас, я одразу зрозумів, що та дерев’яна повітка з прибудовою — їхнє постійне житло — і вони напевно не мають іншого. — Запрошую на каву, — сказала вона, — але не до хати, бо вас налякає бардак, ну, а Ярек, — показала вона на брата, — страшенно хотів би послухати ті ваші історії про старі машини; коли я розповіла йому про «цитрину» й залізничний переїзд, він мало не підвівся з візка, він усе розуміє, хоча коли намагається щось сказати, в нього виходить лише «у-у-у» й «а-а-а». Я зараз повернуся, хіба що ви дуже квапитеся, тоді спочатку підкину вас до зупинки, нема проблем, усе сьогодні припізнюється через ту кляту вантажівку. — За мить вона повернулася з повітки, несучи на таці каву в дзбанку, дві філіжанки, печиво й тарілку молочного супу. — А той «мерседес»? — запитала вона. — У нього були кращі гальма, ніж у «цитрини»? — Любий пане Богуміле, що тут приховувати, я сторопів від цією небуденної ситуації: панна Цівле годувала Ярека з ложки, яку час од часу відкладала, щоби ковтнути кави зі своєї філіжанки, а я роззирався довкола, дивлячись, як за деревами присадибних ділянок і здичавілого цвинтаря цегляні вежі ганзейських костелів утворюють у весняному повітрі неймовірно гарний візерунок. — Гальма він мав добрі, — відповів я урешті, — але ви й не уявляєте, яким складним було в той час обслуговування автомобіля. — Та чого ж це, — швидко почала вона, — адже тоді вже, мабуть, відмоввернуться
Станіслав Віґура — видатний польський авіаконструктор і льотчик, особисто випробовував сконструйовані літаки, зокрема разом зі своїм постійним пілотом і механіком Францішеком Жвірком 1929 року виконав політ довкола Європи на літаку RWD-2. Згодом Жвірко та Віґура взяли участь у міжнародних змаганнях туристичних літаків «Челендж-1930» на машині RWD-4, але вибули через аварію двигуна. Зрештою 1932 року перемогли в «Челенджі» на новому літаку RWD-6, випередивши фаворитів-німців і прославивши польський повітряний спорт. 11 вересня 1932 року загинули під час бурі над територією Чехословаччини.