иту? — Автобусом. Із часом дороблюся до велосипеда, а потім уже тільки дельтаплан. — То навіщо вам водійські права? — Власне, — кивнув я на дзеркало, в якому, наче довга змія, відображався кілометровий затор позаду нас. — Мабуть, лише заради того, щоб медитувати, приміром, над смислом дивної фрази Конфуція: «коли не розквітають звичаї й музика, покарання та штрафи є несправедливими». — Ото ви вже й загнули, — голосно засміялася вона, — хіба не можна простіше висловитися про штрафи? — Любий пане Богуміле, Ви навіть не уявляєте, яке зворушення огорнуло мене тієї миті, я мало не відпустив зчеплення цього маленького «фіата» панни Цівле, ми ледь не врізались у вихлопну трубу тієї клятої вантажівки, що й надалі випускала страхітливі хмари густого диму прямо в наші носи, а все тому, що панна Цівле, вимовивши цю запитальну фразу, зараз же докинула наступну, поглядаючи при цьому на годинник: — Ну, то рвімо до мене, — і майже негайно почала перебиратися над моїми колінами на водійське місце, а я попід її сідничками, так само, як і минулого разу, мусив пересуватися на місце інструктора, й нарешті, коли ми вже перегрупувалися, панна Цівле відсунула «фіат» на кілька сантиметрів назад, замалим не під буфер «трабанта», що стояв позаду нас, увімкнула першу, максимально викрутила кермо праворуч і повільно, поволеньки вивела нас із западні, виїхала «фіатиком» на тротуар, обережно пропускаючи перехожих, а тоді перескочила з того тротуару на газон і там різко газонула, й коли ми оминули таким чином вантажівку, пригальмувала і знову перетнула тротуар, вискакуючи назад на дорогу, і це був не лише майстерний маневр, любий пане Богуміле, в чому я переконався за мить, зазираючи в дзеркальце, це був справжній порятунок, бо вантажівка, як виявилося, мала не лише зіпсуті двигун і коробку передач, а й гальма, і дослівно за хвилину по тому, як ми вискочили із затору, почала безвладно котитися донизу й розчавила дзьоб «трабанта», «трабант» сплющив капот «гарбуза», «гарбуз» — «тойоти», «тойота» — «опеля» й отак, наче кістки доміно, що їх підштовхнув невидимий палець, або як більярдні кулі, машини цюкались одна в одну, і той лінійний одностайний рух, здавалося, не матиме кінця, цілковито, як це вже дуже давно описав Ісак Ньютон, а тим часом панна Цівле сильно вдарила по газа́х і миттю, на першому ж перехресті скрутила праворуч, і тепер ми швидко їхали вздовж наполеонівських фортів, і я бачив, що моя інструкторка дедалі більше хвилюється, щомиті зиркає на годинник і лічильники, ніби ми проходили на швидкість спеціальний відтинок рейду «Париж–Дакар», а коли ми за мить звернули до присадибних ділянок на пагорбах, вона погнала ще швидше, її маленький «фіат» підстрибував на вибоїнах укоченого шляху, мовби м’ячик, а я усе ламав голову над тим поспіхом, адже він міг означати дуже різні речі, але жодне з моїх припущень не справдилося, любий пане Богуміле, бо коли ми дослівно влетіли в невеличкий садок навколо дерев’яної повітки з прибудовою, панна Цівле сказала: — Зачекайте тут, я мушу зробити братові ін’єкцію, — і коли по кількох хвилинах очікування я побачив, як вона виходить із повітки, пхаючи поперед себе інвалідний візок, у якому сидить молодий усміхнений хлопець, коли вона познайомила нас, я одразу зрозумів, що та дерев’яна повітка з прибудовою — їхнє постійне житло — і вони напевно не мають іншого. — Запрошую на каву, — сказала вона, — але не до хати, бо вас налякає бардак, ну, а Ярек, — показала вона на брата, — страшенно хотів би послухати ті ваші історії про старі машини; коли я розповіла йому про «цитрину» й залізничний переїзд, він мало не підвівся з візка, він усе розуміє, хоча коли намагається щось сказати, в нього виходить лише «у-у-у» й «а-а-а». Я зараз повернуся, хіба що ви дуже квапитеся, тоді спочатку підкину вас до зупинки, нема проблем, усе сьогодні припізнюється через ту кляту вантажівку. — За мить вона повернулася з повітки, несучи на таці каву в дзбанку, дві філіжанки, печиво й тарілку молочного супу. — А той «мерседес»? — запитала вона. — У нього були кращі гальма, ніж у «цитрини»? — Любий пане Богуміле, що тут приховувати, я сторопів від цією небуденної ситуації: панна Цівле годувала Ярека з ложки, яку час од часу відкладала, щоби ковтнути кави зі своєї філіжанки, а я роззирався довкола, дивлячись, як за деревами присадибних ділянок і здичавілого цвинтаря цегляні вежі ганзейських костелів утворюють у весняному повітрі неймовірно гарний візерунок. — Гальма він мав добрі, — відповів я урешті, — але ви й не уявляєте, яким складним було в той час обслуговування автомобіля. — Та чого ж це, — швидко почала вона, — адже тоді вже, мабуть, відмовилися від перехідної манетки і, як і тепер, водій мав гальмо, зчеплення, газ... — Згода, — відповів я, вмочуючи шматок печива в каву, — але тепер перший техогляд треба робити, коли наїздиш п’ятнадцять тисяч кілометрів, а тоді водій дослівно не розлучався з інструкцією, мабуть, він одразу нотував собі все в календарі, скажімо, — став вираховувати я від початку, — в моделі тієї «стосімдесятки» треба було через кожних п’ятсот кілометрів перевіряти, чи добре натягнений приводний ремінь вентилятора, потім рівень олії й антифризу, і, зрештою, гальмування усіх коліс, а через кожні тисячу п’ятсот кілометрів міняти олію в двигуні, чистити сітки повітряного фільтру, змащувати важелі зчеплення, гальма, газу та стартера, поповнювати олію в баку центрального змащування, а щочотири з половиною тисячі кілометрів знімати й чистити паливний фільтр, перевіряти тягу в дроселях карбюратора й підсоса, перевіряти зазори в клапанах двигуна, а після кожних семи з половиною тисяч кілометрів міняти олію в коробці передач, міняти оливовий фільтр, наповнювати оливою кожухи підшипників передніх коліс, а після кожних п’ятнадцять тисяч кілометрів промивати систему охолодження, змащувати передні ресори, а також встановлювати гальмівні колодки з відповідним зазором, уже не кажучи про те, що через кожні сто тисяч циліндри віддавали до шліфувальної майстерні. — Годі, — сказала панна Цівле, відкладаючи ложку й тарілку на стільницю під супровід Ярекового мурмотіння, — він хоче послухати ще, — повернулася вона до мене, — але не будемо вас мордувати, я вже його вколола й нагодувала, зараз ми з’їдемо донизу, до зупинки. — Ні, зостаньтеся, будь ласка, — сказав я, — це не так далеко, я дійду сам. — Ви заплатили за годину занять, — рішуче заперечила вона, — і ми мусимо завершити урок, тільки я підготую братові все для читання й одразу поїдемо. — То, може, продовжимо наступного разу? — мені анітрохи не баглося сідати за кермо. — На ті двадцять хвилин, а зараз я таки піду. — Добре, тоді я теж трохи перейдуся з вами до крамниці, — здалася вона, — тільки приготую йому книжку. — І, любий пане Богуміле, за кілька хвилин ми крокували з панною Цівле алейкою поміж садків до підніжжя пагорба, ганзейські вежі костелів дедалі меншали, аж поки пощезали з наших очей, але не про них я думав, спускаючись дедалі нижче вздовж цвинтарного паркана й сусідніх повіток і будиночків, на яких телевізійні антени, бляшані комини, курники й комірки виказували, що вони були аж ніяк не літніми альтанками, а справжніми житлами, отож я розмірковував не про вежі костелів Головного та Старого міста, а про людей, у яких узимку, мабуть, замерзали тут крани з водою, диміли грубки, протікали дахи й перегоряли пробки, про людей, які мешкали тут серед дерев і зелені, немов на даху нашого міста, хоча вони анітрохи не були олімпійцями. — Ну, чого ви так примовкли? — запитала панна Цівле. — Пішоходу нема про що розповідати? — Та чого, — знизав я плечима, — але я волів би зараз слухати замість говорити. — Вам язика заціпило, — слушно ствердила вона, — таких дільниць не показує наше телебачення, зрештою, що ми могли б рекламувати, хіба повітря, але воно наразі не продається, — всміхнулася вона сама до себе, — а коли почне, тут збудують оселі для людей з грішми. — І то був, пане Богуміле, кінець нашої прогулянки й розмови, панна Цівле зайшла до крамниці, а я крокував собі далі, аж до Варшавських повстанців, де пожежники розтинали тепер кілька скліщених між собою автомобілів, утворюючи ще потужніший затор, і, скажу Вам, що це було красиво: те вібрування пил, із-під яких летіли снопи іскор, мовби коси сузір’я Вероніки, такі вже гарні, що я пішов повільніше і всупереч своїм звичкам замішався в густий натовп роззяв, який аж постогнував від захвату, кілька разів під’їжджала «швидка» по котрогось водія, видобутого з тієї бляшаної каші, а я ніяк не міг прийти до тями, не міг заспокоїтися, проте не через тих бідолах, яких клали на ноші й везли до лікарні, однак згадуючи картину, яку побачив із садка панни Цівле крізь вікно їхньої дерев’яної повітки: вона вмостила візок свого брата біля вікна й на пюпітрі, схожому на ті, на яких музиканти розкладають ноти, розгорнула книжку рівно на висоті його очей і, впоравшись із цим, повісила Ярекові на шию щось на кшталт нашийника з лапою, що звисала на пружині, й було просто-таки неймовірно бачити, як той її близнюк-каліка трохи закидає голову й хапає металеву лапу ротом, і за допомогою цього пристрою вільно гортає книжку сюди й туди, шукаючи сторінки, на якій він спинився минулого разу, було незвично дивитись, як він замислюється на мить: читав уже це чи ні, — і як перегортує