илися від перехідної манетки і, як і тепер, водій мав гальмо, зчеплення, газ... — Згода, — відповів я, вмочуючи шматок печива в каву, — але тепер перший техогляд треба робити, коли наїздиш п’ятнадцять тисяч кілометрів, а тоді водій дослівно не розлучався з інструкцією, мабуть, він одразу нотував собі все в календарі, скажімо, — став вираховувати я від початку, — в моделі тієї «стосімдесятки» треба було через кожних п’ятсот кілометрів перевіряти, чи добре натягнений приводний ремінь вентилятора, потім рівень олії й антифризу, і, зрештою, гальмування усіх коліс, а через кожні тисячу п’ятсот кілометрів міняти олію в двигуні, чистити сітки повітряного фільтру, змащувати важелі зчеплення, гальма, газу та стартера, поповнювати олію в баку центрального змащування, а щочотири з половиною тисячі кілометрів знімати й чистити паливний фільтр, перевіряти тягу в дроселях карбюратора й підсоса, перевіряти зазори в клапанах двигуна, а після кожних семи з половиною тисяч кілометрів міняти олію в коробці передач, міняти оливовий фільтр, наповнювати оливою кожухи підшипників передніх коліс, а після кожних п’ятнадцять тисяч кілометрів промивати систему охолодження, змащувати передні ресори, а також встановлювати гальмівні колодки з відповідним зазором, уже не кажучи про те, що через кожні сто тисяч циліндри віддавали до шліфувальної майстерні. — Годі, — сказала панна Цівле, відкладаючи ложку й тарілку на стільницю під супровід Ярекового мурмотіння, — він хоче послухати ще, — повернулася вона до мене, — але не будемо вас мордувати, я вже його вколола й нагодувала, зараз ми з’їдемо донизу, до зупинки. — Ні, зостаньтеся, будь ласка, — сказав я, — це не так далеко, я дійду сам. — Ви заплатили за годину занять, — рішуче заперечила вона, — і ми мусимо завершити урок, тільки я підготую братові все для читання й одразу поїдемо. — То, може, продовжимо наступного разу? — мені анітрохи не баглося сідати за кермо. — На ті двадцять хвилин, а зараз я таки піду. — Добре, тоді я теж трохи перейдуся з вами до крамниці, — здалася вона, — тільки приготую йому книжку. — І, любий пане Богуміле, за кілька хвилин ми крокували з панною Цівле алейкою поміж садків до підніжжя пагорба, ганзейські вежі костелів дедалі меншали, аж поки пощезали з наших очей, але не про них я думав, спускаючись дедалі нижче вздовж цвинтарного паркана й сусідніх повіток і будиночків, на яких телевізійні антени, бляшані комини, курники й комірки виказували, що вони були аж ніяк не літніми альтанками, а справжніми житлами, отож я розмірковував не про вежі костелів Головного та Старого міста, а про людей, у яких узимку, мабуть, замерзали тут крани з водою, диміли грубки, протікали дахи й перегоряли пробки, про людей, які мешкали тут серед дерев і зелені, немов на даху нашого міста, хоча вони анітрохи не були олімпійцями. — Ну, чого ви так примовкли? — запитала панна Цівле. — Пішоходу нема про що розповідати? — Та чого, — знизав я плечима, — але я волів би зараз слухати замість говорити. — Вам язика заціпило, — слушно ствердила вона, — таких дільниць не показує наше телебачення, зрештою, що ми могли б рекламувати, хіба повітря, але воно наразі не продається, — всміхнулася вона сама до себе, — а коли почне, тут збудують оселі для людей з грішми. — І то був, пане Богуміле, кінець нашої прогулянки й розмови, панна Цівле зайшла до крамниці, а я крокував собі далі, аж до Варшавських повстанців, де пожежники розтинали тепер кілька скліщених між собою автомобілів, утворюючи ще потужніший затор, і, скажу Вам, що це було красиво: те вібрування пил, із-під яких летіли снопи іскор, мовби коси сузір’я Вероніки, такі вже гарні, що я пішов повільніше і всупереч своїм звичкам замішався в густий натовп роззяв, який аж постогнував від захвату, кілька разів під’їжджала «швидка» по котрогось водія, видобутого з тієї бляшаної каші, а я ніяк не міг прийти до тями, не міг заспокоїтися, проте не через тих бідолах, яких клали на ноші й везли до лікарні, однак згадуючи картину, яку побачив із садка панни Цівле крізь вікно їхньої дерев’яної повітки: вона вмостила візок свого брата біля вікна й на пюпітрі, схожому на ті, на яких музиканти розкладають ноти, розгорнула книжку рівно на висоті його очей і, впоравшись із цим, повісила Ярекові на шию щось на кшталт нашийника з лапою, що звисала на пружині, й було просто-таки неймовірно бачити, як той її близнюк-каліка трохи закидає голову й хапає металеву лапу ротом, і за допомогою цього пристрою вільно гортає книжку сюди й туди, шукаючи сторінки, на якій він спинився минулого разу, було незвично дивитись, як він замислюється на мить: читав уже це чи ні, — і як перегортує тією указкою сторінки Ваших оповідань, любий пане Богуміле, аж урешті знаходить потрібний фрагмент, випускає указку з рота й починає читати з широким усміхом на все обличчя, тоді як панна Цівле лаштується до виходу, підправляючи скромний макіяж перед настінним дзеркалом, адже вона, — як я вже писав до Вас, — мала зійти зі мною донизу, аж до крамнички біля підніжжя колонії присадибних ділянок. Еге ж, це було незвично, — впродовж миті спостерігати інтимний момент їхнього життя, напевно, повторюваний для них і звичний, і незвично відійти від вікна, коли панна Цівле вже закінчила макіяж; відійти, мабуть, лише задля того, щоб нехотячи витолочити маленький кущик зеленої рослинки, розчепіреного бадилля, схованого поміж в’юнком і аґрусом, і сконфужено позадкувавши, побачити таке саме бадилля, хитромудро висаджене у місцинах, добре нагрітих сонцем, яке ще надійніше ховалося від поглядів зі сусідніх ділянок, — у заростях порічок, на маленьких галявинках межи розбрунькованого бур’яну, а також серед острівців гладіолусів і півоній; словом, щоб виявити ті плантації святого зілля, яке примандрувало до нас із Індії, і яке переслідували цілковито так, як колись переслідували в Греції Діоніса. Пожежники саме закінчили розрізати останню машину, вивільнивши цього разу неушкодженого водія, тлум роззяв приглядався до цього байдуже й розчаровано, а я рушив далі, до зупинки, щоби поїхати на Уєйцисько, щоб негайно, як повернуся додому, знайти ті дві чи три світлини з минулого, ту єдину річ, яка зосталася мені від дідуся й бабусі, і щоби під час наступного заняття показати панні Цівле «цитрину» бабці Марії й «мерседес» дідуся Кароля, а, власне кажучи, не так їй, як Ярекові, бо його ті фотознімки могли і справді зацікавити, а може, й потішити. Проте я даремно шукав світлини, їх ніде не було, правдоподібно, — як я міг припустити, — вони запропали під час переїзду, коли ми з Анулею перебиралися на Уєйцисько з вулиці Хжановського, ймовірно, вони помандрували на смітник в одному зі стосів макулатури — разом зі старими газетами, листами й рахунками, можливо, — як я собі думав, — можна було вже хіба розповісти про них панні Цівле під час наступного заняття і мені було чогось шкода, і я чувся достоту позбавленим спадщини, ну бо що означає втрата будинку або маєтку порівняно із втратою останніх пам’ятних фотознімків, тому я йшов на це наступне заняття дуже спохмурнілий, затявшись, що більше ані слова не скажу моїй інструкторці про давні автомобільні справи, ані слова, хоч би й пошепки, якщо я загубив ті фото, і раптом я почув себе, як людина, котру пограбували дослівно до нитки, але, любий пане Богуміле, доля приготувала мені наступну несподіванку, бо коли я вже ви́сів із автобуса на Картуській і йшов під гору маленькою вуличкою Совінського, коли я подумки будував першу фразу, яку скажу того дня панні Цівле: — Вибачте, але через втрату кількох родинних світлин я перебуваю у стані радикальної меланхолії і тому прошу не витягати з мене ані слова, ані звуку, анічичирк!.. — отже, коли отак підготувавшись, я став під фірмою «Коррадо», з маленького «фіата» інструктора Шкарадека вихилилась його завчасно посивіла голова, і я почув: — То ніби ж ви отой письменник? Сідайте до мене, панна Цівле мусила сьогодні взяти відгул, ну, побачимо, які результати цієї бабської науки. — І тоді я, любий пане Богуміле, як і під час першого заняття, відчув, що життя знову закрутило петлю і я несподівано повертаюсь у знайому точку. — Ну, і як ви пхаєтеся до машини, одразу видно, що цивільна дупа, а не офіцер, — гримів інструктор Шкарадек, коли я заплутався в надто просторому й надто довгому паску, — а одною рукою можете хіба курей мацати, — він допоміг мені застібнути клапан. — Ну, поїхали, тут вам не Політехніка, тут думати треба, — майже верещав він на мене, коли заглух карбюратор при першій спробі запалювання. — Пане писако, — реготав він, дуже задоволений собою, — за кермом треба бути мужиком із яйцями, а не ґумкою від трусів, і то, в додачу, бабських, ну що, не розпечатала вас наша залізна леді, наша цілка-неподілка, в дупу трахнута кермом. — Ні, — розлючено гаркнув я, — і заткайтеся, Шкарадеку, бо мене абсолютно не цікавлять ваші естетичні погляди, а якщо в мене не витримають нерви, я розфігачу тачку на першому ж перехресті, — і я дивувався сам собі, любий пане Богуміле, — звідки в мене взялися така мова й така впевненість, звідки раптом вихопилося таке натхненне й безмежне хамство, але це була помилка, за яку мені довелося солоно заплатити, бо той Шкарадек, уявіть лишень, той жалюгідний покидьок, щойно почувши таку мову, негайно взяв мене за свого, ну і я, як то мовиться, дістав за пов