ією указкою сторінки Ваших оповідань, любий пане Богуміле, аж урешті знаходить потрібний фрагмент, випускає указку з рота й починає читати з широким усміхом на все обличчя, тоді як панна Цівле лаштується до виходу, підправляючи скромний макіяж перед настінним дзеркалом, адже вона, — як я вже писав до Вас, — мала зійти зі мною донизу, аж до крамнички біля підніжжя колонії присадибних ділянок. Еге ж, це було незвично, — впродовж миті спостерігати інтимний момент їхнього життя, напевно, повторюваний для них і звичний, і незвично відійти від вікна, коли панна Цівле вже закінчила макіяж; відійти, мабуть, лише задля того, щоб нехотячи витолочити маленький кущик зеленої рослинки, розчепіреного бадилля, схованого поміж в’юнком і аґрусом, і сконфужено позадкувавши, побачити таке саме бадилля, хитромудро висаджене у місцинах, добре нагрітих сонцем, яке ще надійніше ховалося від поглядів зі сусідніх ділянок, — у заростях порічок, на маленьких галявинках межи розбрунькованого бур’яну, а також серед острівців гладіолусів і півоній; словом, щоб виявити ті плантації святого зілля, яке примандрувало до нас із Індії, і яке переслідували цілковито так, як колись переслідували в Греції Діоніса. Пожежники саме закінчили розрізати останню машину, вивільнивши цього разу неушкодженого водія, тлум роззяв приглядався до цього байдуже й розчаровано, а я рушив далі, до зупинки, щоби поїхати на Уєйцисько, щоб негайно, як повернуся додому, знайти ті дві чи три світлини з минулого, ту єдину річ, яка зосталася мені від дідуся й бабусі, і щоби під час наступного заняття показати панні Цівле «цитрину» бабці Марії й «мерседес» дідуся Кароля, а, власне кажучи, не так їй, як Ярекові, бо його ті фотознімки могли і справді зацікавити, а може, й потішити. Проте я даремно шукав світлини, їх ніде не було, правдоподібно, — як я міг припустити, — вони запропали під час переїзду, коли ми з Анулею перебиралися на Уєйцисько з вулиці Хжановського, ймовірно, вони помандрували на смітник в одному зі стосів макулатури — разом зі старими газетами, листами й рахунками, можливо, — як я собі думав, — можна було вже хіба розповісти про них панні Цівле під час наступного заняття і мені було чогось шкода, і я чувся достоту позбавленим спадщини, ну бо що означає втрата будинку або маєтку порівняно із втратою останніх пам’ятних фотознімків, тому я йшов на це наступне заняття дуже спохмурнілий, затявшись, що більше ані слова не скажу моїй інструкторці про давні автомобільні справи, ані слова, хоч би й пошепки, якщо я загубив ті фото, і раптом я почув себе, як людина, котру пограбували дослівно до нитки, але, любий пане Богуміле, доля приготувала мені наступну несподіванку, бо коли я вже ви́сів із автобуса на Картуській і йшов під гору маленькою вуличкою Совінського, коли я подумки будував першу фразу, яку скажу того дня панні Цівле: — Вибачте, але через втрату кількох родинних світлин я перебуваю у стані радикальної меланхолії і тому прошу не витягати з мене ані слова, ані звуку, анічичирк!.. — отже, коли отак підготувавшись, я став під фірмою «Коррадо», з маленького «фіата» інструктора Шкарадека вихилилась його завчасно посивіла голова, і я почув: — То ніби ж ви отой письменник? Сідайте до мене, панна Цівле мусила сьогодні взяти відгул, ну, побачимо, які результати цієї бабської науки. — І тоді я, любий пане Богуміле, як і під час першого заняття, відчув, що життя знову закрутило петлю і я несподівано повертаюсь у знайому точку. — Ну, і як ви пхаєтеся до машини, одразу видно, що цивільна дупа, а не офіцер, — гримів інструктор Шкарадек, коли я заплутався в надто просторому й надто довгому паску, — а одною рукою можете хіба курей мацати, — він допоміг мені застібнути клапан. — Ну, поїхали, тут вам не Політехніка, тут думати треба, — майже верещав він на мене, коли заглух карбюратор при першій спробі запалювання. — Пане писако, — реготав він, дуже задоволений собою, — за кермом треба бути мужиком із яйцями, а не ґумкою від трусів, і то, в додачу, бабських, ну що, не розпечатала вас наша залізна леді, наша цілка-неподілка, в дупу трахнута кермом. — Ні, — розлючено гаркнув я, — і заткайтеся, Шкарадеку, бо мене абсолютно не цікавлять ваші естетичні погляди, а якщо в мене не витримають нерви, я розфігачу тачку на першому ж перехресті, — і я дивувався сам собі, любий пане Богуміле, — звідки в мене взялися така мова й така впевненість, звідки раптом вихопилося таке натхненне й безмежне хамство, але це була помилка, за яку мені довелося солоно заплатити, бо той Шкарадек, уявіть лишень, той жалюгідний покидьок, щойно почувши таку мову, негайно взяв мене за свого, ну і я, як то мовиться, дістав за повною програмою; еге ж, пане Богуміле, то була моя справжня військова ретроспекція, моє дежавю, моя сентиментальна подорож до джерел університетських часів, бо тепер, їздячи маленьким «фіатом» з інструктором Шкарадеком, котрий щомиті поплескував мене по плечі й верещав у вухо всі анекдоти про дупу Марини, я пригадував імлисті поранки, коли я прошкував вулицею Лелевеля через заспаний Вжещ до військової кафедри, як, виструнчившись, ставав у шеренгу, віддавав честь, а потім сунув до аудиторії, де майор Сумивус пояснював нам згубні наслідки довгого волосся для обороноздатності держави, де поручник Цяцька бурхливо реагував на ядерну атаку, де полковник Відейко розтлумачував таїни ленінської та брежнєвської доктрин, і всі розмовляли більш-менш так, як інструктор Шкарадек: так само вибухали сміхом на власні жарти, так само по-змовницькому моргали до нас, щойно в їхньому відхилянні від сюжету виринала одна з двох безсмертних суміжних тем, а саме пиятика або трахання, вони так само намагалися бути з нами запанібрата, хоча водночас і в глибині душі зневажали все, що бодай за милю відгонило гуманітарним факультетом. — Отут я колись працював, — інструктор Шкарадек перервав мої військові рефлексії й показав на неон бару «Ліда», який було вимкнено о тій порі, — ось де колись було бабло, щохвилі фраєри знімали тут дівок, ну і їм треба було їхати на хату, до дешевого мотелю, на ті погодинні точки, то я й їздив, а тепер, відколи той скурвий син добудував горішній поверх, відколи він сам тримає погодинні кімнати, то транспорту більше не треба, ну, й уявіть, я мусив продати таксівку й тепер мучусь оцією хернею з такими, як ви, але ви, здається, письменник, — інструктор Шкарадек засміявся на весь голос, — то, певно, часто тут буваєте, нє, бо чи може бути якась ліпша тема, ніж отака собі курвега, що тріскотить про своє нещасливе життя, о, я мав би про що розповісти; якби ви знали якогось режисера, я міг би сколотити цілком непоганий баблосик; приміром, така собі Віоля — то була звичайна портова шалава, а потім вона піднялась у «Монополі», а коли вже з’явилась у «Ліді», це був чистий тобі Голлівуд на Картуській, але, уявіть, вона закохалась у педрила, і то аж так, що зробила операцію і стала хлопцем, ну, і через таку обставину відсмоктує тепер у нього вже не як Віоля, а як Валентій, бо саме таке ім’я вона наказала вписати собі в документи, а той її піжон працює офіціантом, коли його викинули з «Ліди», він перейшов у «Кристал», нє, ну ви таке уявляєте, — щоби поміняти стать через любов, я просто фігію з цього, оце речі, про які треба писати, а не так, як тепер усі — про комуняк, за комуняк узагалі було незле, просто люди розпаскудились, і, скажу вам, немає нічого гіршого, як дозволити їм вільно патякати, бо тепер у нас бордель, а ніяка не свобода, ну, візьміть хоча б машини: стільки їх понакуповували, що нема як проїхати й один великий затор з рання до ночі, а якби повернулися черги й талони, то було б рівно стільки моторів, скільки вміщають дороги. — Я мовчав, любий пане Богуміле, — тоді, на світлофорі біля бару «Ліда», потім на маневровому майданчику, врешті повернувшись на Картуську, звідки вже цілком плавно завернув просто на вуличку Совінського до фірми «Коррадо», мовчав і наступного дня, коли панни Цівле знову не було на роботі, і я знову мусив сісти за кермо поряд з інструктором Шкарадеком, мовчав і тоді, коли після цієї поїздки спинався на пагорб, розпростертий над містом, немов біблійний плащ пророка Іллі, підбитий візерунком із маленьких будиночків і шахівниць присадибних ділянок, у яких уже цвіли бузок і чабрець, у яких порослі мохом старі ванни чекали на дощівку, в яких репетували діти, з яких разом із побрязкуванням баняків долітали аромати обідів і ліниве пополудневе сокотання курей, я мовчав, підходячи до вікна дерев’яної повітки панни Цівле та її брата Ярека, де нікого не було, отже, я так само мовчки написав записку й застромив її в двері: «Зателефонуйте до мене, будь ласка, я в пазурях інструктора Шкарадека», — і в іще глибшій мовчанці я спускався вздовж старого цвинтаря униз, до міста, над яким темна хмарина вихлопних газів заслоняла тепер сонце й цегляну готику ганзейських костелів. Еге ж, пане Богуміле, я і справді був заручником інструктора Шкарадека і шкодував, що взагалі записався на ці курси, бо хоча змінити вчителя за власним бажанням було й можливо, але це завжди означало завалити підсумковий іспит щонайменше тричі, наслідком чого була доконечність повторних курсів, отож я заціплював зуби і цілковито, як на заняттях військової кафедри, удавав найвище зацікавлення, наче змія, вводячи деспота в оману, і щоразу, коли інструктор Шкарадек жартував