, я вибухав сміхом, щоразу, коли він пригадував анекдот, я вимикав увагу й зосереджувався на водінні, що, зрештою, вдавалося мені дедалі краще, і додам іще тільки, що навіть наслідок, який зветься постзаняттєвим ефектом Довженка-Дауна, був такий самий, як і по восьми годинах муштри в нашому університетському війську, а саме, — потреба промочити горло. Ох, якби ми тоді, любий пане Богуміле, бодай раз бачили б оті ваші улюблені пиварні, якби замість ґданських сцяк ми могли попивати б тоді охолоджений «бранік» або великопоповський «козел», або «старопрамень», або й звичайний «пільзнер», може, ми виросли б цілковито іншими людьми, а так кожного четверга після військової кафедри, коли виникала потреба змити зі себе ті вісім годин ідіотизму, ми вирушали в обхід, починаючи від «Юрека» на розі вулиці Данусі, відтак перебиралися до «Шевців» на Лендзьона, потім мандрували до «Аґати» на Ґрюнвальдській, щоб дозріти в «Католику» на Гюбнера, а якщо хтось цього через неуважливість не робив, зоставався ще «Льонька» біля залізничної колії або «Ліліпут» навпроти кінотеатру «Вічний вогонь» як уже останнє пекельне коло, і всі ті забігайлівки, всі ті кубла, всі ті стічні канави, закладені за Бєрута, розквітлі за Ґомулки й занепалі за зрілого Ґерека, всі ті наші стації муки згадував я тепер за кермом маленького «фіата» інструктора Шкарадека, і з кожною миттю мене огортала чимдалі дужча жага до того смаку й запаху пива, яке, нехай паскудне й у додачу розбавлене водою, чаїло десь глибоко в собі беззаперечне діонісійське сяйво, і було це сяйво молодості, дароване лише раз у житті. Саме так воно й було, любий пане Богуміле: щойно я по годині їзди вивільнявся з рук інструктора Шкарадека, як негайно мусив випити, а тому просив висадити мене найліпше десь у Головному місті, бо на Картуській, щоправда, працювало кілька нічних крамниць, однак жодного бару, тому якщо він виконував моє прохання, я спочатку йшов до «Істри», тоді до бару «Старе місто» побіля велосипедного магазину, а потім до «Коттону», який відчиняли лиш о четвертій, і щоразу я замовляв інше пиво й перевіряв, майже як Ваш вітчим Францін, чи склянка абсолютно чиста, чи пиво має належну температуру, чи піна не зарідка, і по кількох таких пробах я відчував повну відразу й западав у радикальну меланхолію, бо все було в належному порядку, в ідеальній гармонії — антисептичне й правильне, і хоч я мусив би тішитися з цього, ну бо, врешті-решт, чи може бути більша насолода, ніж дегустувати кінчиком язика, припустімо, перший ковток «гевеліуша», а потім «живеця», а потім «гіннеса», чи може бути більша насолода, ніж порівнювати, скільки і якого солоду вжито в кожному з тих трунків, на якому ґрунті зростав ячмінь, скільки сонячних днів припало на торішній урожай хмелю; тож більшої насолоди й бути не могло, а якщо попри неї я западав у радикальну меланхолію, то причина була очевидна: я вже вкотре відчував, любий пане Богуміле, що все в моєму житті прийшло запізно й заднім числом, а отже, якось непотрібно й безглуздо, але я зараз же пригадував ту Вашу роботу на металургійному комбінаті або Вашу долю ліквідованого письменника, або весілля на Лібні, і мені якось попускало, я якось змивав таки зі себе ту меланхолію, а також запах зіпсутих ясен і пропітнілих футболок інструктора Шкарадека, і сидячи отак перед входом до бару «Істра», звідки я милувався брамами Арсеналу й юрмами німецьких пенсіонерів, або дивлячись на більярдний стіл у «Коттоні», я згадував, як у «Юрека» на Данусі поет Атаназій позичав у тамтешнього карлика акордеон і грав українські думки й білоруські співанки, й одразу, майже негайно, сіре від махорки повітря блакитнішало, а на вулиці спинялися люди і зазирали в захваті крізь стрілчасті мавританські віконця до смолистих нетрів бару, тим часом Атаназій, якому завсідники підливали за гру горілки до кухля з пивом, заводився й тягнув уже циганську: «Ой любят, любят коні», або «Коли знову прийде лихо», — і таким чином підігрівав атмосферу, і все вже було готово, щоб заграти кілька тих повстанських пісень, які за мить співав на повен голос замріяний гурт пияків, і так усі на кілька хвилин ставали єдиною родиною, падали одне одному в обійми, поплескували одне одного по спинах, вигукували: «Наступного року у вільній Польщі!» — і втирали сльози, аж урешті наляканий Юрек подавав рукою знак, що вже досить, і ми виходили на вулицю, несучи Атаназія на руках, тоді як він декламував на повне горло Міцкевичеві строфи, так гарно і так голосно, що прочинялися вікна й сецесійні двері балконів, і нас обсипали квітами, а тоді Атаназій починав безперервно декламувати «Повернення тата», і приблизно на двадцять другому поверненні цього славетного батька ми потрапляли до «Шевців» на Лендзьона, де Атаназій зазвичай засинав від утоми вже по першій чарці, а ми під’юджували екс-генерала Недоїдька, котрий не мав де мешкати й просиджував у «Шевцях» від відкриття до закриття, іще раз розповісти про той десант на НДР, і ми розкошували від оповідки, як наша ґданська військово-морська дивізія, замість щоб висадитися на Волині в рамках маневрів «Щит», пересунулася трохи далі на захід і о п’ятій сорок три ранку розпочала обстріл і висадку на березі НДР, що спричинило сполох не лише серед комбайнерів радгоспу імені Карла Лібкнехта, які акурат о тій порі їхали вздовж балтійського берега на поблизькі рапсові поля, а й у штабах Варшавського договору поміж Берліном, Москвою й Варшавою. — Що ви там, бляха-муха, полячиська, виробляєте, — верещав до слухавки Микита Сергійович Хрущов. — Таж товаришу, — вихоплений зі сну президент Ґомулка ледве знайшов окуляри, без яких узагалі не вмів розмовляти, — товаришу Микито Сергійовичу, таж ви хотіли кукурудзи, то ми в усіх наших «пеґеерах» сіємо тепер саму кукурудзу, і навіть багато індивідуальних селян уже теж починають сіяти. — Я вам, бляха-муха, дам індивідуальну кукурудзу, — перебив розлючений Микита Сергійович, — я вам пригадаю пакт Молотова-Ріббентропа, ви що, зі супутника звалилися, чого на НДР нападаєте, та ще й о п’ятій сорок п’ять ранку?! — і екс-генерал Недоїдько з гідністю розповідав, як із нього зняли погони і прокурор вимагав смертної кари, і то навіть не за той нефортунний десант, висаджений на НДРівській землі через добрячу пиятику, а за зухвальство перед військовим судом, де генерал Недоїдько слушно заявив, що то була ніяка не помилка, а його, польського генерала відповідь на залпи панцерника «Шлесвіґ-Гольштайн», який обстрілом Вестерплятте в нашому місті обірвав його дитинство й забрав сімнадцять душ його кревних, розстріляних у Пясниці, Штуттгофі й Аушвіці. Так отож, любий пане Богуміле, коли оповідка екс-генерала вкотре добігала кінця, ми брали поета Атаназія з кріселка під стіною і, згорнутого, наче килим, несли до «Аґати», де він опритомнював, слухаючи розповідь пана Жакевича про його тітоньку, яку більшовики вигнали з Вільна і яка осіла в Сицовій Гуті на Кашубах, жіночку таку вже розпрочудесну й сповнену магічного чару, що навіть свині, качки, кури й пси на її обійсті переставали розуміти по-кашубському й переходили на її співочу, пересновану теплом, сяйвом і архаїчною шляхетністю мову пограниччя, словом, жінку таку делікатну й чарівливу, що Ришард Стриєць