Отак за кожним фактом, датою і постаттю у «Мерседесі» таїться ненаписана історія. Згадаймо ще, до прикладу, хоча би Кубок Гордона Беннета — перегони повітряних куль, що за масштабністю дорівнювали теперішній «Формулі–1» і, безперечно, там були свої шумахери. Змагання відбулося б у Львові 3 вересня 1939 року — якби, знову ж таки, не війна та несподівана совєтська окупація.
А ще це роман-данина — своїй родині та родині літературній. І «своїм» територіям. Бо не тлом, а саме ключовими персонажами є в романі два «вічних міста» — Ґданськ і Львів.
«Фаховий» ґданчанин Павел Гюлле, а водночас нащадок численних поколінь львів’ян, завдяки багатоголоссю в генах міг би стати не менш яскравим символом львівської мультикультурності, ніж, приміром, Збіґнєв Герберт. Австрійська родина Hüelle полонізувалася, вочевидь, давно — якщо прадідусь автора воював на боці Наполеона. А ще ж угорський рід Шегіві, єврейські, іспанські й українські вкраплення.
Не дивно, що в «Мерседесі» так невимушено поєднано два простори: Львів–Lemberg–Lwów і Gdańsk–Gduńsk–Danzig. А також їхні доволі розлогі околиці: Галіцию-Малопольщу, Тримісто і Помор’я. Це якщо не згадувати часопросторові петлі у Злату Прагу і в Америку 90-х.
Ґданськ, перлина Ганзейського союзу, найбільше та найбагатше місто світу в XVII столітті, майже вщент зруйноване радянцями 1945-го, де чувся «телескопом у театрі» Шопенгауер і можна перепочити на одній лавчині з ґрассівським Оскаром, де почалася Друга світова (принаймні офіційно) й зародився наймасовіший в історії протестний рух «Солідарність», у прес-службі якого встиг попрацювати журналіст-початківець Гюлле. І довоєнний, а радше міжвоєнний Львів — місто інженерів-винахідників, автомобілістів і спортсменів, філософів і кібернетиків.
Їх роз’єднала Друга світова — наче розколина поміж світами, однаково моторошними. А потім знову, вже через кордон наблизив статус «нових територій»: Львів увійшов до складу СРСР, а Ґданськ до його польського сателіта й відповідника.
Саме тому з-поміж найсвітліших сторінок роману Павла Гюлле проростають у сьогодення «кляті» запитання, спільні для всіх посткомуністичних просторів:
«...Хто були гірші — “німці” чи совєти?..»
І як тут оминути долі двох мільйонів українців, що їх так зручно було забути після «возз’єднання» у Закерзонні — згодом частина з них унаслідок сумнозвісної операції «Вісла» опиниться в колгоспах на Помор’ї та здобудеться на згадку в оповіданні Павла Гюлле «Стіл».
Так-так, до «Мерседеса» буде ще й «Багажник» — як ми дещо легковажно назвали корпус вибраних оповідань, де автор промовляє власним голосом, а не з-під маски.
Із романом їх єднають розсипані то сям, то там «окрушини пам’яті», що мусить стати колективною, усі ці «відбринілі голоси»: євреїв, які впокоїлись у масових ямах смерті, кашубів, що їхня втрачена слов’янська мова заціліла хіба в меню поморських ресторанчиків, прусів, закарбованих у характерних прізвищах ґданчан, і менонітів — в Україні їх принаймні не нищили фізично за відмову торкатися до зброї, й вони ще досі ждуть своїх оповідачів.
А ще ви можете дізнатися з похмурих міських легенд про справжню сутність танків-монументів на «визволених» територіях, які ретельно прасували рештки тих локальних атлантид, а якби цього було замало, є свідченнями масових зґвалтувань, про що ми вже могли докладно прочитати в Ґрассовій «Цибулині пам’яті».
А ці пронизливі пасажі про анексовану пам’ять, хіба не відлунять вони в громадянах держави, розташованої в географічному осерді Європи, які у ХХІ столітті втратили домівки й набули статус переселенців? «...Дідусь зрозумів це інтуїтивно, коли усвідомив, що всі його спогади про готель “Жорж” і Марійський пляц, усі ті хвилини, у які він зустрічався тут із нареченою, приятелями чи колегами з Політехніки, будуть тепер чимсь цілком інакшим, назавжди заповненим співом і тостами совєтських офіцерів, димом їхніх папірос, гострим запахом “адєкалону” й поту, звуками “ґармошкі”, скреготом скла під їхніми чобітьми...»
...Попри все ця книжка аж ніяк не мартиролог і не реєстр катастроф — вона напрочуд тепла й світла, ви навіть знайдете лайфхаки, як правильно дегустувати пиво й курити марихуану. І найважливіший — як правильно розповідати гарні історії — бо саме в цьому полягає небуденний курс водіння від Павла Гюлле.